Артем народився у місті Запоріжжя Запорізьської області,у сім’ї вчительки молодших класів та будівельника. Наразі це місто та область знаходяться під щильним вогнем окупантів...

Батько Тимченко Юрій Якович, мати Тимченко Надія Вікторівна, старший брат Тимченко Денис Юрійович, племінники, двоюрідні сести та тітка...

Родина Артема була цілком звичайною. Артем і старший на три роки брат Денис (який теж захищав нас під час повномасштабної війни) росли в любові та достатку, захоплювалися туризмом, разом із сім’єю багато подорожували. «Часто згадую дитячі роки синочка. У півтора місяця в нього виявили хворобу кишківника, і ми ледь не втратили дитину, — розповідає мати воїна Надія Тимченко. — Потім було ще кілька випадків, коли смерть підходила до нього дуже близько. Проте, мабуть, місія сина на землі ще не була виконана. Він наче з дитинства готувався до боротьби. Згадую один випадок з його походів. Артем і Денис поїхали з гуртком у Крим. Артем тоді навчався у третьому класі, але він вперто ніс рюкзак, який був по величині, таким же як і він. Попри спеку і вагу, він справився і дійшов до моря, а в таку спекотну погоду треба було пройти чималу відстань… Згодом туристичні навички не раз виручали сина у житті. Одного разу взимку на річці він із братом провалився під кригу. Вилізли, розпалили багаття, зігрілися. Ми про це дізнались через багато років. Уміння орієнтуватися допомогло синові й в армії. У нього там і загалом було багато друзів. На жаль, найкращі загинули теж (Сергій Соніч та Станіслав Гринь)»

Навчався в Запорізькій спеціалізованій школі №72, у вперше відкритому україномовному класі. Закінчив її з «4-ми» та «5-ми» (сучасні 9–12 балів). Шукав свій шлях змалечку, відвідував якийсь час клуб з фігурного катання. У школі Артем завжди мав свою власну думку. Постійно її відстоював. Цим він вдався в маму, Артем вчився в українському класі з початку навчання. Він чудово володів українською.

Вступив на той час до Машинобудівного інституту (зараз це Запорізький Національний Університет Політехніки) на інженерно-фізичний факультет за спеціальністю «Металургія». Провчився півтора роки і зрозумів, що це не його.

Шукав себе у будівництві, але... Хрещений батько Артема запропонував посаду в Поліції охорони, що стало поштовхом до подальшого визначення себе, як захисника. Навіть по закінченню контракту після часів АТО працював на будівельному проєкті в Польщі декілька місяців, але все одно повернувся в Україну і продовжив службу.

За декілька днів до повномасштабного вторгнення, 11 лютого 2022 року, Артем був вдома. Це якраз був його день народження, як виявилося, останній. «Він правдами-неправдами, отримав відпустку і приїхав додому, і ми відзначили його день народження. Це була остання наша зустріч. А вже 24 лютого, коли розпочалося вторгнення, він був на позиції в Донецькій області. Артем дуже мало розповідав про службу. Часто говорив, що «все буде 4.5.0, тримаємо стрій». Артем навіть відмовився дати номер командира, на випадок якихось непередбачуваних ситуацій. Звичайно, бойові дії під час АТО носили локальний характер. А вже коли розпочалася широкомасштабна – все було зовсім по-іншому»– каже мама героя Надія. Артем безмежно любив тварин, обожнював природу та завжди цікавився історичними артефактами, пам’ятками культури та історією України загалом. Мав золоті руки і, як він сам казав, «міг збудувати ціле місто, якщо потрібно». Був щирим патріотом! Завжди шукав щось нове і займався саморозвитком. Ніколи не соромився, що чогось не знає, навпаки, цікавився цим новим і шукав інформацію: чи то мистецтво, чи то зброя, чи то етимологія якихось слів, чи рецепти якихось страв… Обрав шлях воїна, бо знав, що таке обов’язок кожного чоловіка перед своєю державою, ніколи не жалкував і не сумнівався у власному виборі, його серце до останнього подиху було віддане Україні. Артем – людина, яка завжди тримала слово і ніколи не зраджувала людей, особливо тих, яких він цінував! Принцип, якому він слідував все життя – «жоден політик, жодна влада не дасть тобі могутньої держави, доки ти не станеш будувати її сам. Це боротьба та праця кожного. Якщо мене запитають, що я зробив для України, я знаю, що відповісти!» Обожнював бути за кермом, наче міг водити машину із заплющеними очима...

Почались події встановлення незалежності та демократії в Україні. Вся родина Артема була у вирі цих подій. Як могли, вони підтримували незалежність України. У 2014 році Артем добровільно йде до військкомату. «Чоловіка не взяли служити, бо він не підходив їм по віку. А Артем разом з іншими хлопцями теж пішли до військкомату, проте Артему теж відмовили, бо він не служив в армії і мав плоскостопість. Примітно, що тоді взяли всіх, крім Артема. У військо Артема взяли з другої спроби в 2015 році. Підписав контракт з 25-ю бригадою ДШВ, тепер Січеславською. Дістав позивний «Тім». Був навідником, заступником командира бойової машини, — каже Надія Тимченко. — Тут здійснилася давня мрія сина — стрибнути з парашутом..» Артем умів підтримати своїх людей такими фразами: «Разом ми міцна зброя!», «І це поборемо!» «Завжди на зв’язку!» Артем служить у 25-й бригаді до і після повномасштабної війни. Переможець у змаганнях серед бригад ДШВ у серпні 2019 році.

Вже під час повномасштабного вторгнення, при виконанні бойового завдання у місті Волноваха, Артем та побратими опиняються в оточенні, без зв'язку. Артем виводить побратимів з цього міста, за що при житті (що є більш, ніж почесно) отримує Орден Мужності 3-го ступеня. Через чотири дні після цього, 17 квітня 2022 року Артем загинув під Авдіївкою, виконуючи бойове завдання. Про те, що Артем загинув, батьки дізналися лише через тиждень. Тривога підступала кожного дня, бо син не виходив на зв'язок. Артем ніколи не хотів турбувати сім’ю та не залишив ніяких контактів, якщо… Але батьки сина зробили усе, щоб дитина повернулася додому. «Ми чекали тиждень, до Великодня. Далі я почала розшукувати його через інтернет, зв’язку з частиною не було. Денис, який на той момент вже служив у Територіальному центрі комплектування, дізнався про те, що імені Артема не було в списку загиблих. Не було ніякої інформації взагалі. З військкомату нам нічого не повідомили. Хоча вони мали цю інформацію вже на наступний день. 17 квітня він загинув, а вже 18 квітня в обласний військкомат надіслали інформацію. А ми до 25 квітня нічого не знали…»

Артема поховали у Запоріжжі з усіма військовими почестями на Кушугумському цвинтарі. Також портрет та історія Артема розміщені в електронній книзі пам’яті на Алеї Слави біля Запорозької міськради. Ім’я воїна увіковічене в парку біля Дніпра в Запоріжжі – там створена пам’ятна інсталяція, присвячена полеглим воїнам, а на деревах дзвіночки з іменами загиблих Героїв. «Неоціненний вклад у збереження спогадів про мого сина внесла волонтерка і художниця Оксана Шабас, створивши артпроєкт «Наші» пам’яті Артема, — зауважує мама. — Знаєте, кажуть, що час лікує. Але це неправда. Здається, що мені вирвали шмат серця. Я дуже важко переживала загибель сина, і моя підсвідомість шукала виходу з цього. Тоді згадала, що він дуже любив пісню «Мальви». Тож взялася малювати на білій стіні у під’їзді ці квіти. Потім там з’явилися соняхи, айстри...» Встановили пам’ятник, на якому портрет Артема, намальований Оксаною Шабас. Батьки воїна приїжджали у Полтаву на презентацію артпроєкту вшанування Героїв. Художниця Оксана додає: «З батьками Артема, на жаль, ми познайомилися, коли «Тіма» не стало. Але я знаю, що не смерть сина звела нас, а велика любов до нього. Знаєте, він завжди цінував моє мистецтво, всю творчу роботу. Він мріяв про цей проєкт і хотів, щоб народ України вшановував Героїв, які з нами і які вже доглядають за нами з Небес…Артем був тією людиною, яка завжди тримала слово. Він єдиний у моєму житті, хто ніколи не сумнівався у важливості перемоги, поверненні мого краю і того, що такі люди, як я, які втратили нормальне життя, заслуговують на повагу та вільне повітря. Він завжди був, є та буде тим промінчиком світла, який надавав мені сили боротися та жити далі. Поруч з ним кожна людина ставала щасливою і я рада, що була однією з цих людей. Я теж виконаю свою обіцянку йому: буду вшановувати Героїв та буду розповідати про найпрекраснішого Героя мого Донбасу. Артеме, ти завжди будеш моїм героєм! І я, у свою чергу, завжди буду підтримувати батьків Артема, бо лишитися такого сина та такої людини — це лишитися серцебиття, ти наче живий, але крил більше немає, і політ, на який тебе заряджав Артем, більше ніколи не відбудеться.» Оксана Шабас родом з Костянтинівки (Донецька обл., Україна), яка вже понад 10 років живе у Полтаві, створила артпроєкт вшанування Героїв, що зі щитом, що на щиті, що вже демобілізовані та безвісти зниклі. Цей проєкт вона присвятила своєму другу Артему Тимченку, який має символічну назву «Наші пам’яті Артема Тимченка». На створення проєкту мисткиню надихнув саме Артем, з яким вона познайомилася під час волонтерських поїздок на схід. «З 2014 року, коли розпочалась АТО, ми з подругами волонтерили, їздили на позиції до наших бійців. Так, у 2015р. я познайомилась з «Тімом» — Артемом Тимченком. Він із Запоріжжя, служив у 25-й окремій повітряно-десантній Січеславській бригаді. Ми продовжили спілкування у соцмережі, Артем завжди наголошував, що вірить у мене як художницю, і мріяв потрапити на мою виставку на честь захисників. Одного разу пророче сказав: «Знаю, що загину поруч із Вашим домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях. Це так дивно, але найщасливіші моменти в моєму житті були саме в Костянтинівці, особливо у вихідні, коли ви, волонтери, приходили до нас і були ваші щирі обійми. Я вперше відчув, що таке безумовна любов». Захисник підтримував перші кроки Оксани в мистецтві, і це їх зблизило. «Ви ще тільки шукаєте себе, але продовжуйте», — говорив він. Артему сподобався портрет військового Петра Полицяка, який Оксана створила за фотографією з інтернету. Саме ця робота стала першою у майбутньому проєкті «Наші», який народився ще задовго до повномасштабної війни (ще в 2015р). Оксана зізнається, що саме Артем став тим, хто надихнув її продовжувати малювати портрети українських захисників. Його слова підтримки та віри в її талант визначили подальший напрямок її творчого шляху. Артем, підтримуючи творчість Оксани, сказав, що хотів би, щоб вона зробила виставку, присвячену нашим воїнам, і мріяв про власний портрет також, а він би приїхав у Полтаву на захід. На жаль, цього не сталося. «У 2023 році, він прийшов мені уві сні і сказав, що настав час зробити проєкт. Саме тоді я дізналася про те, що його більше немає. І з тих самих пір, з зими 2023 року, почалася перша ланка цього проєкту. Вона почалася саме з портрета Артема, який я намалювала на день його народження, 11 лютого 2023 року. Артем стовідсотково народився під зіркою, яка сформувала конкретну місію його подальшого життя. Було декілька випадків, коли смерть підходила дуже близько до цього хлопця, але він сильно був потрібен нашій країні. На нього чекала доля справжнього воїна, який об’єднував регіони та знаходив справжніх українців. Військовий шлях його розпочався на Донеччині, там він і закінчився.» Оксана Шабас згадує — захисник завжди був веселий, мав безліч друзів та знайомих. «Щоб не трапилося, який би у тебе не був паскудний настрій, Артем за секунду міг змінити твій день. Ти ніколи нічого не міг приховати від цього хлопця. Він завжди все відчував! Знаєте, не знаю, який у нього рівень запам’ятовування був, але крізь таку кількість знайомих, він ніколи не забував, яке ти маєш значення не тільки для нього, а й для всієї України!» Створений перший том артпроєкту «Наші пам’яті Артема Тимченка», куди увійшли 43 портрети воїнів, 42 біографії, фотографії, символічні картини та вірші української тематики. Робота продовжується і скоріш за все буде ще не одна книга. Словами авторки Оксани Шабас: «Звертаюся до того, хто жив з ідеєю цього проєкту майже 6 років, до того, кого немає в живих, але той, хто досі живе в нашій з подругою оселі; той, хто досі говорить крізь своє мовчання; той, хто завжди на зв’язку. АРТЕМЕ, ТИ колись, дізнавшись про те, що я малюю та пишу вірші, захотів, щоб одного дня я зробила виставку портретів військових, де б я прочитала свої вірші і розповіла про хлопців. ТИ дуже хотів приїхати на виставку… Але ТИ не приїхав, ТИ її створив. Коли я дізналася, що тебе не стало, я захотіла намалювати твій портрет, наче на прощання… Тоді я ще не знала, що це був лише початок, початок великого світу героїв, які стають вічними. З твого портрету все почалося, хоча ще в 2014-2015рр. я намалювала декілька військових, яких ТИ високо оцінив… Твоїм портретом і завершилась перша частина проєкту…ТИ завжди будеш найкращим, найдорожчим та тим, хто як ніхто розумів, як нам потрібно повернути наші землі, як таким як ми, донбасівцям, важко йти далі, починати все спочатку, виборювати своє місце у власній країні та просто боротися. ТИ без нотки сумнівів довірив нам свій телефон, свою банківську картку, свою форму, своє бачення, свою повагу та свою таку щиру та невгамовну любов. Лише твої обійми завжди будуть найціннішими!»