Микола Шпак (справжнє прізвище – Шпаківський) народився 23 лютого 1909 року в селі Липки Київської губернії у багатодітній селянській родині. Батько поета, Іполит Степанович, був незаможним садівником, а мати, Неоніла Василівна, займалася господарством. Рід Шпаківських мав давнє шляхетське походження і належав до герба Одинець. Закінчив сільську семирічну ремісничу школу.

1926 року вступив до Київської художньо-індустріальної школи (відділ малярства), в якій навчався близько двох років. Згодом перейшов до Київського сільськогосподарського інституту. Також навчався в Запорізькому інституті профосвіти. Приблизно в ці роки Микола почав друкувати свої вірші у журналах «Молодняк», «Червоний шлях», «Плуг» та на сторінках інших періодичних видань.

Ще навчаючись в інституті, працював редактором літературної сторінки газети «Молодий більшовик», був відповідальним секретарем журналу «Темпи». 1930 року Шпак переїхав до Харкова на постійну роботу в редакції, де пізніше зустрів майбутню дружину. З 1931 по 1932 рік перебував у лавах Червоної армії, готував до друку свою першу поетичну збірку «Наркому рапорт», яка згодом вийшла друком у Харкові. Провідними темами книги стали любов до рідного краю, захист Батьківщини та відданість їй. В 1933 році жив у Запоріжжі, де кооперував з місцевими виданнями і спільно з Ю. Костюком працював над утворенням міжрайонної групи «Молодняку» «Запоріжжя-Дніпрельстан». Тоді ж вступив до літературної організації «ЛОЧАФ», яка працювала під егідою Червоної армії і флоту, певний час був її членом. Певний час підробляв вантажником. 1934 рік став переломним у житті митця: його прийняли до Спілки письменників України, він переїхав до Києва і, зрештою, повністю віддався літературній діяльності. Тут він мешкав з родиною у новозведеному будинку письменників Роліт. За шість передвоєнних років Шпак видав ще чотири збірки поезій («В дозорі» (1934), «Моя любов» (1936), «Багатство» (1938) та «Сила земна» (1940)), багато перекладав і писав твори для дітей. Завідував Всеукраїнським кабінетом робітничого автора при видавництві «Український робітник», підробляв редактором та журналістом.

На початку 1941 року поет підготував збірку своїх вибраних поезій «Жита красуються», але їй не судилося тоді побачити світ: почалася Німецько-радянська війна. В перші тижні Миколу з групою письменників відрядили до Тернополя у розпорядження політвідділу Південно-Західного фронту, звідки частину з них розподілили в різні військові часописи. Микола став кореспондентом газети 37-ї армії. Певний час перебував у резерві в Полтаві, де був старшиною, та в Харкові, але врешті-решт повернувся до Києва. Будучи офіцером Червоної армії (інтендантом 3-го рангу), брав безпосередню участь у боях на підступах до столиці, виступав з патріотичними віршами по радіо, однак при відступі радянських військ 19 вересня 1941 року в районі Борисполя потрапив у полон і згодом у Дарницький концтабір. Дивом, завдяки допомозі матері та друзів, Шпаку вдалося втекти, після чого він вирушив на рідну Житомирщину. Після полону поет ледве ходив, але, оговтавшись, почав гуртувати навколо себе патріотів, організував підпільну групу опору і на її основі партизанський загін «За свободу». Підпільники розгорнули широку агітаційну роботу в Липках та прилеглих селах району: розповсюджували повідомлення влади та вірші поета, залучали до організації нових членів, готувалися до збройної боротьби з окупантами. В квітні 1942 року стався провал підпільної організації, почалися арешти і розстріли в селі Липки. Партизани на чолі зі своїм керівником з боєм вимушено відійшли в ліси. Шпак більше не мав змогу перебувати в рідному селі, тож разом з невеликою групою вирушив до окупованого Києва, де сподівався на встановлення зв'язку з місцевим підпіллям, планував дістати шрифти і обладнання для друку листівок. Проте йому це, на жаль, не вдалося. 19 липня 1942 Миколу Шпака було заарештовано в дворі Роліту за доносом письменника-запроданця Аркадія Любченка. Поета закатували в підвалах гестапо, місце його поховання невідоме (можливо, у Бабиному яру).

Наприкінці 1930 року в одній із редакцій Харкова познайомився із Зінаїдою Горбатенко (1911-1994), невдовзі молоді побралися. Після загибелі поета дружина прожила ще 54 роки, вдруге заміж не виходила. У шлюбі народилося четверо дітей, єдиний син Володимир помер в дитинстві. Доньки так чи інакше гідно продовжили справу батька. І понині в Роліті живе й працює кандидатка філософських наук Тетяна Миколаївна Лебединська (1937 р. н.), відома українська письменниця, культурологиня і літературна критикиня, авторка близько 300 статей на різні теми. Її старша сестра, Неоніла Братунь (1931–2007), стала заслуженою журналісткою України, вела громадську діяльність, а молодша, Катерина Кругляк (1939–2014), була журналісткою та публіцисткою, працювала в редакції газет і журналів. Сьогодні нащадки поета, яких немало, живуть в різних місцях України та в інших державах.єдиний син помер в дитинстві.