Місце народження
Захисник народився у Херсоні, де сьогодні продовжує мешкати його родина.
Батьки
Мазур Валерій Леонтійович – батько захисника. Працював в гарячому цеху заводу "Електромаш".
Мазур Лариса Вячеславівна – мати. Працівниця Укрзалізниці.
Інші члени родини:
Андрій, Віталій, Олексій та Владислав – брати захисника від старшого до молодшого.
Мазур Леонтій – дідусь; Мазур Марія – бабуся;
Мазур Дар’я – дружина; Мазур Олександр – син.
Дитинство
“Павло – з самого дитинства був захисником. За його вчинками можна було одразу зрозуміти, для чого ця людина народжена. І він був народжений саме захищати”, – спогади дружини оборонця.
Павло – друга дитина в родині, серед п’ятьох братів. Завжди, або в школі, або на подвір’ї, вступався за брата чи загалом будь-кого, якщо бачив, що людина є слабшою від нападника. Йому було байдуже, хто перед ним стоїть. Він звертав увагу на дії, які здійснює людина. Надалі це і визначило напрямок його інтересів: Павло пішов у спортивну справу. Спочатку, це була вільна боротьба, потім – бокс, а загалом він здобув кваліфікацію кандидата в майстри спорту з рукопашного бою.
Юнацтво
Оскільки в родині було п’ятеро хлопців, у батьків на той час не вистачало коштів, аби забезпечити навчання в університеті. Тож, після школи, Павло закінчив училище й одразу пішов працювати. Хоча, насправді ж, він працював ще з 14 років. Його батько виконував роботу на “Електромаші” в гарячому цеху, а Павло був його помічником. Далі – успіхи у спортивній кар’єрі, й згодом – військова служба.
“Всі на нього дивилися й не вірили, що ця людина може завдати серйозної шкоди здоров’ю. Він був невисокого зросту, до 60 кілограмів, не палив, не вживав алкоголю, був цілком у спорті. І постійно, користуючись цим, хтось намагався його турбувати. Одного разу нетвереза компанія почала застосовувати до Паші незрозумілі агресивні дії й він, захищаючись, вдарив одного хлопця, який згодом виявився міліціонером. Тож перед ним постало питання: або під суд, або в армію”, – ділиться дружина захисника.
Павло планував служити, але саме на той момент його спортивна кар’єра мала неабиякі успіхи. Тож для нього це було питанням часу. В армії він відслужив півтора року. Був сапером, гранатометником. Під час служби Павло боровся з дідовщиною. Був передусім за справедливість. Казав: “якщо я винен – тоді я винен. але просто так нікому не дозволю підняти на себе руку або застосувати фізичну силу до когось іншого”. За це, як зазначає дружина захисника, його водночас недолюблювали і поважали. Вони з Павлом, до речі, познайомились саме тоді, коли він “дембельнувся” з військової служби.
Знайомство з дружиною та зародження власної родини
Вперше майбутнє подружжя побачилось у Гідропарку, у Херсоні. Їх познайомив товариш Павла – Ігор, з яким, за іронією долі, Дар’я (дружина захисника) також познайомилась напередодні. Наступного дня вона повинна була їхати в Гідропарк з подругою, але через певні обставини поїхала сама. Вже коли ввечері збиралась додому, до неї підійшов товариш та запропонував познайомитися з його друзями, серед яких був і Павло.
“Я лише потім звернула увагу, що їх там було троє, бо спершу бачила лише Пашу. Першою моєю думкою було те, що він мій майбутній чоловік. Якось одразу між нами промайнула така іскра. Він мені потім казав, що “коли я на тебе вперше подивився, подумав, ой, ось це Ігорю пощастило, яка в нього знайома, а потім, коли дізнався, що ви лише знайомі, одразу подумав, що потрібно “брати”, бо забере хтось інший”. З першого погляду було відчуття, що це моя людина. Вже через 3-4 місяці, завдяки його вчинкам та ставленню, я зрозуміла, що це кохання. Він зробив так, що я змогла йому довіритися”, – ділиться дружина Павла.
Перше побачення пари відбулось через два тижні з моменту знайомства. Перед цим Павло просто телефонував майбутній дружині із пропозицією випити чаю. Адже у них з товаришами була традиція: повертаючись з тренування, вони завжди зупинялися, аби попити чаю. І Дар’я приходила до них.
“У нас була компанія з п’ятьох хлопців і мене. На перше побачення він запросив мене, так би мовити, офіційно. З чітким розумінням, що хоче, аби ми були лише вдвох. Відтоді, ми зустрічались півроку, а потім я побачила, що він розривається між мною, тренуваннями, й друзями. Тоді зробила йому на день народження подарунок, сказавши, що тепер він вільний. Для нього це був шок. Далі ми півроку не бачились взагалі. Коли знову зустрілись, він був тією людиною, яка ввечері проводила мене додому. З того часу ми вже не розлучались. Коли я запитала про те, чим він займався ці півроку, він відповів, що “цей час дав мені зрозуміти, що мені ніхто крім тебе не потрібен”. Так ми були разом 8 років”, – розповідає Дар’я.
За словами дружини, у них з Павлом був дуже глибокий зв’язок, вони відчували одне одного буквально крізь відстань. Бувало, що Дар’я попереджала коханого про те, що не один раз рятувало йому життя.
Діти
Павло дуже любив дітей. І своїх, і племінників, і дітей друзів. Усіх. Якщо вони родинами збиралися на природі, то Павло завжди був десь у компанії дітей. Як батько, також був дуже турботливий.
“У нас були парнерські пологи, він перерізав пуповину і потім всі жартували, кажучи, що він “від мене відрізав, а собі пришив”. Тому що з перших днів він намагався бути поруч з дитиною. І зранку, і вночі, і у будь-який час. Коли син був немовлям, вночі втавав до нього, брав до нас у ліжко, я його годувала, а Павло потім вкладав спати. Це дійсно був тато з великої літери. Як тільки в нього з’являлась вільна хвилинка, він витрачав її на те, аби провести час з дитиною: чи просто погуляти, чи сходити на тренування, чи інші активності”, – пригадує дружина Павла.
Це, власне, і сприяло тому, що навіть через роки після його загибелі, син досі пам’ятає яскраві спогади, пов’язані з татом. Хоча йому тоді було лише три з половиною роки.
Кар’єра
Після дембелю Павло продовжив займатися спортом. Також працював в охороні на Укрзалізниці, певний час супроводжував потяги. Вже пізніше розвивався саме за напрямком будівництва. Він завжди дуже любив майструвати, власними руками міг побудувати будинок від фундаменту – до даху, з усіма комунікаціями. Дружина розповідає, що дотепер зустрічає людей, для яких чоловік свого часу робив ремонт, і вони кажуть про те, як не вистачає таких фахівців, яким був Павло…
Останні роки життя
У 2013 році Павло брав участь у змаганнях в Криму, і виступав у силовому контактному бою в категорії, яка була на 5 кілограмів більше. Адже в його категорії (60 кілограмів) було мало суперників. До того ж він всіх переміг. Так, Павло виступав у категорії 65+ і посів тоді друге місце. Після цього його відібрали у збірну України. Вже 1 вересня 2014 року він повинен був їхати в Київ до нашої збірної. Але, на жаль, 29 серпня Павло загинув...
З розгортанням Революції Гідності, на київський Майдан чоловік не потрапив, хоч і дуже рвався. У перші дні, коли Павло побачив новини про побиття студентів, взяв рюкзак і почав збирати речі. Казав: “як це, дітей б’ють, а я буду тут сидіти?”. Тоді його зупинила дружина. Адже наприкінці 2012 року – початку 2013, родина переїхала в будинок і Павло почав робити ремонт. Відповідно, оскільки сам цим займався, все просувалось не так швидко, як би хотілося. На момент початку розгортання Майдану, кухня стояла ще без стелі.
“Я сказала Павлові, що: “завершиш стелю і, як захочеш, поїдеш на Майдан”. Бо я навіть приготувати нічого не могла... І ось поки ми робили ремонт, Революція Гідності вже завершилась. Хоча, він був на Майдані, але тут, у нас в Херсоні. Я дізналась про це лише після його загибелі... Він щовечора одягався у спортивне й, за його словами, йшов на пробіжку. Я ж знала, що він міг бігати годинами, це йому дуже подобалось. Тому коли він йшов – я була спокійною. Потім вже мені розповіли, що він і “тітушок”, яких до нас завозили автобусами із Запоріжжя відганяв, і загалом брав участь у всіх подіях. Аби відстоювати свою позицію”, – наголошує дружина.
Приєднання до війська
Коли російські сили окупували Крим, з’явились новини про першого загиблого, й інші звістки про захоплення українських територій – Павло став дуже закритий, зосереджений, але нічого не розповідав про свої думки… Після початку АТО йому прийшла повістка.
“Він мені спершу навіть не сказав про це. Повідомив, лише коли вже все оформив. Сказав, що йому дали два тижні, щоб зібрати речі та їхати в прикордонний загін в Луганськ. У мене тоді зникли слова. Я почала його переконувати, що який сенс їхати аж туди, якщо у нас у місті формують батальйон “Херсон”. До того ж у нас також є пряма загроза з Криму. Так вийшло, що я все ж вмовила його”, – пригадує Дар’я.
Павло пішов до поліції і його одразу взяли в батальйон спецпризначення, відповідно, у військоматі, перевели в запас. Потім родина дізналася, що ті військові, з якими він повинен був їхати до Луганська – загинули на кордоні.
АТО
У подружжя була спільна традиція – ввечері разом пити чай. Вони вкладали дітей спати й це був ніби “їх час”: розмовляли, питали як одне в одного минув день, будували плани на майбутнє…
“Одного такого вечора, вже після повернення Павла з військового навчання, ми сиділи на кухні, пили чай і я побачила чи то видіння, чи то передчуття. Ніби сиджу я в чорній хустині, а переді мною дві закриті труни. І я розумію, що в одній з них – Павло. Я прийшла до тями від того, що він тряс мене за плече. Я тоді йому розповіла й сказала, що раптом його кудись відправлятимуть у відрядження – щоб він нікуди не їхав. Звісно, Павло тоді лише посміявся”, – ділиться спогадами Дар’я.
Це було на початку серпня. Однак, вже 18 числа, Павло повернувся додому й повідомив, що наступного дня вони їдуть у відрядження на Донеччину. Як наголошує дружина, сперечатися не було сенсу, бо все вже було вирішено. Казав: “розумієш, якщо ми зараз не поїдемо туди, вони приїдуть сюди і буде пекло. вони не люди”. Це слова захисника ще у 2014 році. Павло свого часу запрошували на Ямал (Росія) працювати на будівництві. Тож він впевнено заявляв: “я знаю їх і можу сказати, що це не люди. це гірше варварів. вони не залишать тут каменя на камені”.
“Зранку 19 серпня всі військові зібралися на виїзд. Я тоді стояла при всьому батальйоні на колінах перед Павлом. Тримала його за ноги й просила нікуди не їхати. Я розуміла, що бачу людину востаннє в житті. Бо в нас був неймовірний зв’язок. Я завжди відчувала, коли він повернеться з роботи. Бувало, що він навіть не телефонує, а я вже розігріваю вечерю. Павло тоді приходить, я ставлю тарілку та стіл, а він каже: “о, що відьмочка, вже все готове?”, – з усмішкою пригадує дружина.
Остання розмова з дружиною
Востаннє дружина говорила з чоловіком 20 серпня. Тоді Павло зателефонував й повідомив, що вони вже на місці, але незабаром будуть перебазовуватися. Запевняв, що немає причин хвилюватися, бо вони, мовляв, будуть поряд з батальйоном, який ще не зазнав жодної втрати. Він не зізнався, де саме перебуває, але додав: “я тебе дуже прошу, пообіцяй, що щоб зі мною не сталося, ти будеш щаслива”.
“Я відповіла, що не буду нічого такого казати, бо без нього я навіть не хочу уявляти, як буду жити. Але він дуже наполягав. У нас дійшло майже до сварки. Він “вибив” з мене цю обіцянку. Тоді Павло сказав: “ну все, тоді я спокійний. я дуже люблю тебе і дітей, обіймаю, цілую вас. якщо ще коли-небудь зможу – подзвоню”. І поклав слухавку. Почувши це, я тут просто вила від болю... Після цього, скільки я не набирала, телефон був відключений”, – зазначає Дар’я.
Перед тим, як відправитись у відрядження, Павло домовився зі своїм другом, що коли той їхатиме з родиною на море, то візьме й Дар’ю з сином. Так і вийшло. Однак, відпочити не вдалось, адже Дар’я всіма думками була з чоловіком. 25 серпня, повернувшись з моря й розбираючи речі, вона увімкнула телевізор і побачила “рухомий рядок” про те, що загинув комбат Павла – Сторчеус Руслан і його водій Пешков Олег. Тоді одразу зрозуміла, де перебуває чоловік. І, власне, з того часу життя було в новинах про Іловайськ.
