Захисник народився в смт. Стара Синява, що на Хмельниччині.

Романенко Мотря Кузьмівна - мати захисника. Романенко Трохим Микитович - батько. Олександр народився п’ятим в сім’ї колишнього військового і вчительки. Батька не стало рано, коли хлопцеві виповнилось лише 10 років.

Серед братів та сестри, найдовше біля мами був Олександр, бо ж найменший – “мізинчик”. Вони були дуже близькі з мамою. Саме вона привчила його читати. Вдома була велика бібліотека, поміж книг якої маленького Сашка особливо притягувала історія. Його батько закінчив війну в Берліні в чині майора, отримав багато нагород, зокрема – орден Червоної Зірки. Авторитет батька, якого рано не стало, був для синів Романенків незаперечним. Кожен з них, в свій час, присвятив себе військовій справі: старший Віктор – декілька років відслужив в Монголії, Юрій – після армії, отримавши травму, став будівельником, Сергій – військовий автомобіліст, як батько, Олександр – потрапив в Афганістан вперше як водій КАМАЗу, а вдруге вже військовим розвідником спецсил. У 1977 році майбутній захисник закінчив Старосинявську середню школу і вступив до Хмельницького ПТУ, здобувши спеціальність “електрик”.

Через рік, після здобуття освіти, Олександр проходив строкову службу в Збройних силах СРСР. Згодом був направлений до складу Обмеженого контингенту радянських військ до Афганістану. Вже після звільнення в запас, у 1981 році, повернувся на батьківщину і навчався у Камˊянець-подільському радгоспі-технікумі, який закінчив з відзнакою у 1985 році. На цьому навчання для Олександра не завершилось. Далі він вступив на заочне навчання до Київської Сільськогосподарської Академії. Працював інженером-електриком, медичним техніком у Старосинявській райлікарні. У 1987 році, за власним бажанням, знову відправився до Афганістану. Служив в 459 роті спеціального призначення у взводі розвідки. Пройшовши важкі випробування, отримав свої нагороди: найбільш почесні – медаль “За відвагу” та орден “Червоної зірки” (як в батька).

Після виводу військ з Афганістану, залишився служити в Узбекистані, в Самарканді. Однак, після розпаду СРСР, в 1992 році, повернувся до України. Олександр влаштувався на роботу в охорону службу. Потім подався на “заробітки”: спочатку в Москву на будівництво, пізніше – в Португалію. Повернувшись, Олександр отримав пропозицію очолити будинок для людей літнього віку з умовою, що переведе його в недобудоване приміщення в іншому населеному пункті. Він виклик прийняв, організував друзів-афганців (на той час він вже багато років очолював районну спілку воїнів-інтернаціоналістів), родичів, кумів. За декілька місяців, способом народної толоки, ремонт приміщення завершили й літні люди переїхали. Новосинявський будинок-інтернат для людей похилого віку в той час став найкращим в області. Як зазначає дружина захисника, це був період, коли Олександр зміг сповна реалізувати власні навички, як організатора. Адже, передусім це була людина дії.

Перша зустріч Олександра та його дружини Тетяни – відбулася 1 вересня 1976 року. Тоді, за часів Радянського Союзу, був звичай – майбутні випускники, взявши за руки першокласників, несли квіти до пам'ятника загиблих воїнів. Маленьку ручку білявої дівчинки (Тетяни) взяв Сашко. Їй тоді здавалося, що він був найкращим і найвищим серед усіх. Після цього, Тетяна ще довго згадувала Олександра, гадаючи, чи запам'ятав її він. Однак, наступного разу вони зустрілися лише через багато  років… Тетяна працювала у спортшколі тренером, а Олександр, власне, прийшов займатися у тренажерний зал. Тоді вони “знову” ніби познайомились. Але вже згодом Олександр поїхав на службу. Коли почався розпад СРСР, у захисника був вибір: або присягати там, де він служив, або повертатися додому. І хоча йому ще залишалося 6 років до військової пенсії, проте він звільнився і приїхав додому. Відтоді, вони з Тетяною почали зустрічатися.

В 2014 році Олександр взяв участь у виборах на посаду селищного голови і успішно їх переміг, маючи підтримку, повагу та авторитет серед людей. Мріяв зробити якнайбільше хорошого для рідного селища. Та то був період “Партії регіонів”… Олександр принципово не вступав в жодні партії, тож це було викликом. Тоді його ідеї не підтримували, впроваджувати власну політику – було непросто. А згодом – сталась Революція Гідності. Олександр намагався на вихідні їздити до Києва на Майдан, а на понеділок вже повертався до роботи. Себе “майданівцем” не вважав, не любив уваги, але продовжував свою роботу. “Пригадую найстрашніші моменти, а саме розстріли майданівців. Це було дуже боляче. А коли захопили Крим, в мого чоловіка було нерозуміння ситуації – як так? Це ж потрібно скликати всіх, таких, як він (військовий спецназ), тих, що з військовим досвідом і звільняти Крим, доки це не поширилось далі. Він зібрав тривожну валізу і поїхав до воєнкомату проситись в армію. Йому відмовили через вік (тоді захиснику було 53). Але Саша почав шукати інші шляхи, і знайшов їх на Майдані – добровольчі батальйони”, – пригадує Тетяна, дружина Олександра.

У батальйон “Донбас” Олександр потрапив у травні 2014 року. Далі – перший бій під Карлівкою, перші втрати... Відтоді родина зрозуміла, що ситуація набагато серйозніше, й відпустка, яку оформив Олександр, з надією, що швидко повернеться – все ж прогорить. Дружина дуже переймалась за чоловіка, адже він вже мав проблеми зі здоров’ям: дуже боліла спина, нагадувало про себе й поранення, отримане ще в Афганістані – нога, на яку він не міг повноцінно ступати. Однак, знаючи його впертий характер, дружина була впевнена, що він ніколи не зізнається, що в нього щось болить... Тоді Олександр міг зателефонувати у будь-який час, тож Тетяна практично не випускала з рук телефон. Спершу були бої в Артемівську (зараз Бахмут), потім Попасна, Лисичанськ, Первомайськ... Розмови з чоловіком були короткі, нічого зайвого, розпитував про рідних, хотів, щоб син продовжив навчання, був впевнений, що їхня справа швидко й успішно завершиться. Лише жалівся, що не завжди добровольчі батальйони мають підтримку від ЗСУ. Все змінилось, коли їх перевели в Курахове. Під час розвідки в Іловайськ, Олександр помітив, що там вже базуються російські військові, і їх багато. Під час телефонної розмови з дружиною, він здивовано розповідав про велику кількість техніки та росіян.

У Павла залишились донька Уляна та син Станіслав. На момент 2014 року, вони були студентами, син закінчував бакалаврат. Однак, з розгортанням війни, Станіслав також збирався поповнити армійські лави. Тоді Олександр посадив його перед собою і сказав: “Сину, дай мені слово, що ти отримаєш диплом. Тобі залишився рік навчання, отримай диплом і тоді роби свій вибір. Ти не знаєш, що таке війна, а я знаю. Ти не вмієш воювати, а я вмію. Я піду першим”. Так і сталося. Станіслав врешті закінчив університет. Втрату батька діти перенесли складно, вони були особливо близькими, й дотепер у родині згадують про Олександра, немов він живий. Зараз діти захисника мешкають закордоном.