Захисник народився у Запоріжжі, де сьогодні продовжує мешкати його родина.

Мати захисника – Ганна Іванівна. Батько – Анатолій Вікторович. Батьків вже немає в живих. Сергій – брат захисника, зараз також боронить нашу державу.

Початок підліткового віку Романа припав на розпад Радянського союзу й створення незалежної української держави. Він – зі звичайної радянської робітничої родини. Батьки були значно старшими, тобто з певним досвідом життя в цьому середовищі. Тож, патріотичного виховання, як такого, в родині не було. Але, відповідно до тенденцій часу, тих змін країни та суспільства, які на власні очі спостерігав Роман, він сформував вже власну думку. І проніс її крізь роки. Після його загибелі, родина поїхала до рідного села, батьківщини матері Романа (нині – окупована Василівка), і, власне, там знайшли його дитячий щоденник, який був розмальований в українських символах, тризубах, прапорах. Зі словами “Слава Україні”. Вже тоді це була свідома позиція людини, яка зростає в буремні для держави роки.

Роман завершив училище, а згодом – проходив службу в армії у Криму, на посаді телефоніста. Загалом, у нього було дев’ять класів освіти й, за словами дружини, коли вони одружилися, вона наполягла на тому, щоб чоловік закінчив вечірню школу. Галина (дружина захисника) прагнула, аби потенціал й розум Романа, який був наділений аналітичними здібностями, був реалізований. Власне, на момент знайомства з Галиною, захисник саме повернувся з армії. Його майбутня дружина тоді була студенткою і мешкала в гуртожитку в тому районі, де Роман проживав з батьками. Це було знайомство в студентській компанії. “Ми якось сиділи в кафе, де зібралась місцева молодь, і я одразу звернула увагу саме на Романа. Він якось відрізнявся від інших, був дещо відсторонений від усієї компанії. Було помітно, що це людина більш глибоких цінностей. Або ж, досвід армії також на це вплинув”, – пригадує дружина оборонця.

“Батьком Роман був просто чудовим. Молодший син, на жаль, батька вже не встиг побачити. Але старшому дісталась уся його любов. Він спілкувався з Андрієм немов вони друзі. Мене син називав мамою, а батька – Ромою. Одного разу, пам’ятаю, відпочивали на морі, це була наша Кирилівка (зараз окупована), і батько спеціально для нього обмазався багнюкою, причепив собі ріжки, хвостик і дуркував з дитиною”, – ділиться дружина Романа. Вони часто проводили час разом дещо по-своєму. Так, як розуміли лише вони. Коли Роман загинув, син пішов у Запорізький ліцей “Захисник”, там активно пропагували ідею патріотичного виховання. Це подобалось Андрієві, і, як зазначає Галина, вона також була спокійною, що він у компанії свідомої молоді. Завершивши 10-11 класи, хлопець вступив на електротехнічний факультет. Не так давно, Андрій помер внаслідок хвороби. Молодший, буває, дивиться на фото, обіймає, цілує батька…

До подій 2014 року, Роман працював звичайним токарем на заводі. І, власне, після служби, чоловік не був дотичний до армії. Хоча, як розповідає родина, завжди був дуже патріотично налаштований. Тож, коли прийшла перша повістка, одразу пішов сам. Це було 1 квітня 2014 року. “Думаю, що тоді ще не було такого усвідомлення, що нас очікує. Особливо для мене. Я жила родиною, мріями, очікувала на народження другої дитини… Все, що було далі – тоді фактично зруйнувало життя”, – повертається до подій 2014 року Галина.

Дружина пригадує, як одного дня, повернувшись з нічної зміни, отримала дзвінок від чоловіка, який повідомив, що пішов до військкомату. Галина повірила не одразу, адже це було саме 1 квітня. День сміху… Коли вже зрозуміла, що це правда, почала збирати якісь речі. Це було суцільне нерозуміння, адже Роман сказав, що їх ось вже зараз відправляють. Він тоді повернувся, взяв декілька речей та пішов, бо зранку вони вже мали їхати.  “Дякувати Богу, що виїзд трішки затримали, тож я встигла передати йому речі, а ще шматок сала. Ножика тільки не поклала. Я дуже переживала, що він буде голодним. Так і було одразу, бо спершу погано годували, а потім, знаємо, в яких умовах вони опинилися…”, – пригадує власні переживання дружина. Роман потрапив в 93 окрему механізовану бригаду, перебував певний час на Дніпровщині. Дружину завжди заспокоював, адже на той момент вона була вагітною другою дитиною. Запевняв, що все буде добре, тож родина не допускала думки про те, що може щось трапитись… Роман обіймав посаду телефоніста (вже зараз: посада зв’язківця). Звісно, він мав базове забезпечення: рації, навушники, міг прокладати певні мережі, але, попри це, для більшості тоді надія була саме на мобільний зв’язок, хоч він і прослуховувався. Тож все було не надто втішно. Для належного забезпечення зв’язку засобів не вистачало, до того ж, зважаючи, що це початок бойових дій, не було і підготовки до подібних умов. “Роман надсилав мені відео, де показував, як вони з хлопцями облаштовують фронтовий побут, як виривають окопи, якісь харчі, щоб я не хвилювалась, що він голодує. Одного разу розповідав мені, як вони їздили в аеропорт, підвозили хлопцям харчі й, дорогою, місцеве населення було не дуже приязним до українських військових. Це не узагальнений образ усіх тамтешніх мешканців, але наслідок певної пропаганди, зокрема радянських людей”, – наголошує Галина. Тоді вони привезли захисникам хліб й одна буханка впала у мазуту, але ті були настільки голодними, що підібрали та їли її. Вони буквально їхали на прорив, щоб доставити їжу, бо військові голодували.

Усвідомлення того, що ситуація вкрай складна, прийшло родині тоді, коли з Романом зник зв’язок. В останній розмові з дружиною він попередив, що: “якщо я не вийду на зв’язок декілька днів – не хвилюйся. росіяни розбомбили вежі, тому складно зі зв’язком”. І коли вже не було зв’язку декілька днів, почалась внутрішня тривога. Галина стала шукати хоча б якісь звістки, й тоді з нею на зв’язок вийшла мати побратима чоловіка – Артема Ревуцького. Вони разом були з екіпажу БМП. Тоді жінки спільно почали обдзвонювати лікарні, щоб точно виключити варіант, що вони там. “Ми ж спершу не знали, які території вже перебувають під російським контролем, тож потім виявлялось, що телефонували в лікарні у містах, які під окупацією. Тоді ж не було стільки інформації щодо пересування на лінії фронту…”, – акцентує дружина захисника. Втішними новинами було те, що новин немає. Все по-старому і добре. Однак, коли 2 вересня Галина зателефонувала мамі Артема (побратима Романа) й почула, що в них вже все, захисника знайшли й будуть ховати, тоді зрозуміла, що зовсім біда. Виявилось, що вони вже телефонували не по лікарнях, а по моргах. Тоді жінка повідомила Галині, де знайшли тіло Артема. І вона також мусила пройти цей шлях… “Тоді вирішила звернутися до рідного брата Роми – Сергія (який зараз також воює), він приїхав, але я спершу провела старшого сина до школи й лише тоді зустрілась з ним. Брат Романа ховався за рогом дома, щоб племінник не побачив, що він приїхав з іншого міста. Це тоді одразу викликало б багато запитань. Далі ми разом пішли в обласну лікарню, але нас спершу направили до військової прокуратури. Того ж дня ми знайшли Романа”, – розповідає жінка.