Захисник народився в селищі Ободівка, що на Вінничині.

Гунько Тетяна – мати захисника. Василь Гунько – батько, також пішов воювати в перші дні повномасштабної війни. Важливе значення у вихованні майбутнього захисника також мала його бабуся Параска. Вони з Володимиром були дуже близькими, тож після загибелі онука, її здоров’я значно погіршилось. Пані Параска померла через рік, їй було 85 років.

Володимир з дитинства був дуже добрий та турботливий. Він завжди прагнув усім допомогти: і людям, які цього потребують, і родині, і тваринкам. Він не йшов гуляти з друзями, а робив вибір, щоб допомогти мамі по господарству. Обирав родину. Адже вони мешкали у селі, тож завжди мали велике господарство та багато свійських тваринок. Володимир любив займатися усіма домашніми справами. Дуже близьким він був зі своєю бабусею, саме вона зробила значний внесок у виховання майбутнього захисника. “Характер в нього більш м’який, ніжний. Він дуже любив квіти, у нас в родині завжди приділяли багато уваги квітам, саду. І ось він теж, немов та комашка, постійно був біля тих квітів. Якось ми зайшли на базар, хотіли купити хотдоги, які він дуже любив. Але проходимо повз бабусь, які продають квіти, а він дивиться на мене й каже: “мамо, я не хочу хотдог, краще купи мені цей вазон”. Це була китайська роза, вона простояла у нас ще років 15…”, – пригадує мати Володимира.

Володимир завершив Ободівську середню загальноосвітню школу. Тоді вступив до Львівського інститута Міжрегіональної Академії управління персоналом, навчався на економічному факультеті. Паралельно Володимир проходив навчання на військовій кафедрі. Як пригадує мати захисника, в той період він став дуже емоційно стриманим й, навіть коли приймав присягу, не розповів близьким. “Я дуже хотіла приїхати, але він сказав: “мам, не треба, щоб я бачив твої сльози…”, – ділиться мати. Як людина, він створював свій шлях самостійно. Не хотів, аби інші переймалися… І військовий досвід також цьому сприяв. З дитинства Володимир хотів бути шофером, але потрапивши на військову кафедру, чітко усвідомив, що має пов’язати власне життя з військом.

У довоєнному житті, захисник працював менеджером у компанії з продажу вин. Напередодні розгортання російсько-української війни, Володимир подав документи в Службу безпеки України. Однак, поки тривала перевірка, почалась війна… Бувши учасником Революції Гідності, фактично зі столичного Майдану, захисник записався до добровольчого батальйону “Донбас”.

З початком війни на сході України, Володимир Гунько пішов добровольцем на фронт. Він брав участь у найбільш доленосних боях, відбиваючи у ворога Бахмут, Попасну, Лисичанськ, Курахове, борючись за Широкине та Іловайськ… Власне, саме Іловайськ став для захисника найбільш переломною подією в його життєписі. Під час так званого виходу “зеленим коридором”, Володимир потрапив у полон, де перебував чотири місяці. Після звільнення з полону, повернувся до лав ЗСУ, а вже у 2015-му році брав участь в боях за Широкине, на Донеччині. Про пережитий досвід, з моменту виходу з Іловайська, він неодноразово свідчив самостійно. З його слів відомо, що увечері 28 серпня до них приїхав командир роти й повідомив, що є наказ про вихід. Близько третьої години ранку, захисники прокинулись й почали формувати колони. Згодом виїхали на поле, між Багатопіллям і Червоносільським. Метрів через 20, перед їх машиною їхала “газелька”, яка стала однією з перших машин, у яку влучила протитанкова керована ракета. Зі свідчень захисника відомо, що машину розірвало на шматки, тож усі уламки й частини тіл з переднього сидіння – вилетіли на праву сторону дороги. Вони з побратимами також бачили, як у КАМАЗ з пораненими, що їхав перед ними, мав позначку Червоного Хреста й білий прапор, влучив снаряд.

При житті Володимир неодноразово розповідав про умови, в яких перебував у полоні. Наголошував, що захисники зазнавали проявів застосування фізичної сили, особливо, коли на фронті були перемоги української армії. Вони спали на підлозі, одягу в них не було: в чому їх взяли в полон, у тому вони й знаходились там протягом усього періоду. Володимир 46 діб провів у підвалі донецького СБУ, де полонених годували кашею з камінцями та соляркою, потім – їх перемістили в окупований Іловайськ. “Їх змушували працювати на будівництві і якось місцеві бабусі, коли не бачили російські військові, намагались їм покласти в кишені якусь їжу, цукерки, те, що в них було. А деякі бабусі прям палками били росіян і казали “не чіпайте наших хлопчиків. Після полону Вова повернувся на службу і пам’ятав цих бабусь. І йому було важливо, щоб ця земля була повернена і щоб наші люди були повернені до нашої держави назад. І він казав: “я не можу забути тих бабусь, які віддавали останнє і захищали наших хлопчиків”. Вова вмів жити, вмів радіти, вмів дружити. І особливо гостро почав все відчувати після полону”, – ділиться кохана Володимира.

У 2016 році Володимир звільнився зі служби. Повернувся до мирного життя, працював менеджером у компанії з продажу вин, де за ним зберегли робоче місце. Протягом цих років захисник продовжував опікуватися військовими потребами, активно волонтерив, надавав підтримку родинам загиблих побратимів. Також дбав про допомогу для дитячих будинків. На свій день народження, замість подарунку, просив надсилати кошти для діток... У 2020 році Володимир познайомився з коханою Оксаною, з якою вони разом багато подорожували, майже щовихідних. Він приїздив з роботи, далі вони сідали у машину та їхали. Так, об'їздили пів України. Це було активне й насичене життя, але водночас – завжди знаходився час, аби допомагати іншим. Попри це, сумніви щодо того, що він все ж не на своєму місці – час від часу не полишали захисника.

Важливим поштовхом, аби знову повернутися до служби – для Володимира стала загибель побратима “Жоржа”. До цього чоловік тривалий час не міг знайти, куди перевестися, служив в Києві, і всі берегли його саме в столиці, адже він багато працював як волонтер. Зокрема, возив волонтерську допомогу на Донецький напрямок. Однак, коли побратим загинув, для нього це передусім стало переломним моментом, який допоміг ухвалити остаточне рішення. У той же день, коли поховали друга, він написав заяву про те, щоб його перевели в інше місце. Цим місцем спершу стала Костянтинівка. Родині він розповідав, що перебуває за 30 кілометрів від фронту, а насправді вже був у Бахмуті… Захисник встиг прослужити лише тиждень. “В свій останній день він ходив збирати для побратимів помідори, смородину, інші фрукти: десь переліз через паркан, десь ще знайшов, щоб пригостити своїх підлеглих. Тоді ми зідзвонювались по відеозв’язку останній раз і у нього бойовий дух був як і завжди на висоті. Він хотів ділитись досвідом і не ховатись десь в столиці, в частині. Йому хотілось на поле бою, щоб нищити ворога саме на нулі, саме на передовій. Він сказав: “я не боюсь нічого”, – пригадує кохана оборонця.