I remember he was with УДА. I was starting training in March. I was to learn IV and needles. He gave me his arm. It was the first arm I train with.

He spoke some English so I would come sit with him maybe for an hour a day

I was really fucking up his arm, but he laughs and smiled and said this is how you learn

Sometimes you only have feelings about people. You just know they are good people

That’s what the war gave us. Most of the country and the world doesn’t give a shit about. But in the army. The volunteers of 22 and before. You just know they are good people

I don’t remember what we talk about. Just smiles

Петрусь був дуже доброю, спокійною, розумною людиною. - Мій перший спогад про Петра і сімʼю, це коли тітка Ганя з дядьком Зеником заїхали до нас з дітьми по дорозі в своє село. Стефчику тоді було мабуть десь до року, в нього було темне довге волосся як в дівчинки. Петро вже ходив сам. Але він мав стояти, не дуже бігати, бо був в білих шортах, то переживав щоб не замастився. - Памʼятаю, як ми приїхали до Наталі на випуск і Петро вчив Оксану друкувати на компʼютері вірш і вона мала приїхати і знайти його в компʼютері наступного разу. - А ще одного разу, Дарина, Оля, і Петро, він тоді вже був жонатий, приїхали переночувати до нас. Я наготувала їсти, але вони не хотіли їсти, бо були втомлені і хотіли дуже спати щоб зранку дальше їхати. Я наготувала сумку з невеличкою передачею в кухні. Зранку, дуже рано вони проснулися, тихенько зібралися щоб нас не розбудити і поїхали. Так і не взяли ту сумку з передачею. Я потім дзвонила до тітки Гані і пожалілася, що вони, бо не хотіли взяти передачу.

В дитинстві я вважала, що мати дядька, який працює лікарем швидкої допомоги - це дуже круто, тому що він рятує життя людей. Прочитавши "Пригоди Незнайка та його друзів", я всій своїй родині роздала ролі персонажів книги, залежно від того, кого вони мені нагадували. Петрові, звісно ж, дісталася роль лікаря Пілюлькіна, і це настільки прижилось, що я на повному серйозі почала називати його цим прізвиськом і навіть підписала так його контакт у себе в телефоні.

Петро завжди був дуже уважний до нас, дітей - як молодших, так і старших. У дитинстві гуляв зі мною на майданчиках, дозволяв лазити по деревах, разом грали у нього на комп'ютері в "Зомбі проти рослин". Вже набагато пізніше, коли я пішла в університет на біологію, надсилав мені медично-біологічні меми у Фейсбуці. З ним завжди було цікаво розмовляти, бо він не просто виголошував монолог "з висоти свого досвіду", а і цікавився моєю думкою, був готовий обговорювати, дискутувати. При цьому казав, що йому цікаво знати, як наше покоління дивиться на речі. Якось подзвонив просто спитати мою думку про нещодавно переглянутий український фільм, бо зацікавився тим, наскільки реалістично там показано життя сучасних підлітків.

В ті часи, коли ми часто їздили до нас на дачу, у мене був дуже поганий режим сну, я всю ніч займалася своїми справами і лягала спати вже на світанку. Приблизно в цей час зазвичай прокидався Петро і часто заставав мене на кухні з чашкою чаю. При цьому зазвичай відбувався такий діалог: "О, ти, як завжди, ще не спиш" - "О, а ти вже не спиш". Я іноді навіть спеціально ховалася від нього, щоб не сварився, що знову так пізно лягаю)) Але в один із таких ранків я вирішила спершу вигуляти собаку і вже потім лягти спати. Петро наздогнав мене за двором і пішов прогулятися з нами. В результаті ми зробили добрячого кружка навколо села і поговорили про всіляке: про подкасти з історії України, які він тоді слухав, про Володимира Винниченка (чомусь саме це мені особливо запам'яталося) і про таке інше.

Завжди дуже поважала Петра за його ставлення до своєї професії. Він одразу включався і приходив на допомогу, коли потрібні були знання і вміння медпрацівника, хоч технічно і не був зобов'язаний, але знав, що його навички можуть врятувати іншій людині життя. Таких випадків було дуже багато, але пригадую один показовий: коли ми після початку повномасштабного вторгнення їхали машинами на Львівщину, то побачили на трасі дві автівки, що потрапили в ДТП. Петро одразу ж загальмував, вийшов із машини і пішов надавати допомогу постраждалим, бо швидка ще не встигла приїхати, а ситуація була критична. І взагалі ніколи не відмовляв, коли його просили про допомогу, навіть якщо це не стосувалося медицини. Я нереально вдячна йому за те, що після початку війни він залишився з нами на дачі, а не пішов одразу у військкомат, хоча, напевне, йому дуже важливо було теж брати участь в обороні країни. Серед нас були самі жінки і діти, і Петро нас не кинув, допоміг всім виїхати на Захід, і тільки потім, коли переконався, що ми всі в безпеці, повернувся у Київ влаштовуватися в ЗСУ. Якби не він, перші тижні війни були б набагато складнішими і тривожнішими.

Our first contact with Petro was April 2022 when, as part of the UK’s support for Ukraine, we offered to host Olga, Nazar and Kate safely in our home in England.
We could only imagine what it must have felt like to trust complete strangers to look after your precious family.
We promised Petro that we would care for his family as our own. In doing so, of course it means we think of Petro as part of our family too.

Although our messages and video conversations were brief, there are 2 memorable conversations that we can remember with a smile. We talked about using ‘rude’ or ‘swear’ words in our 2 different countries - I loved Petro’s description of ‘a kind of graduation for rude language’ - hadn’t thought of it that way before!
The other conversation was regarding ‘15 things you should never say to a Scottish Person’ (Alan being Scottish). Whilst the written descriptions for such Scottish icons as ‘IRN BRU’ (a drink), the Loch Ness Monster and the difference between ‘Scotch’ (Whisky) and ‘Scots’ (a person) were complete enough for a decent automated translation, ‘Och aye the noo’ - with the comment ‘No. Just don’t. Stop right there.’ needed a phone call to explain.

We are deeply saddened that we will never get to meet Petro in person and give our sincere condolences to all of his family and friends.
Shirley, Alan, David & Katherine.

Ofcourse, I have been thinking the entire day about it but i was a little lost for words. We talked about a lot of things. Like how we both hated the fact that in every military there are stupid people running the show, 'eggheads' he called them. That he was disappointed that they were not allowed to play a football game againt the French when they were in Poland because the bosses thought it would injure to many soldiers. We talked on christmas evening about tradition, what we did here in Belgium and what you did in Ukraine that there were a lot of similarities
That he was more lucky than me because when I was in Africa the last couple of months for work he was in a nice cool trench and I was burning in the sun. He was constantly joking, never being a pessimist