Владислав Симонов народився 5 липня 2000 року в Нікополі, що на Дніпропетровщині.

Мама Світлана — це найрідніша людина, яка завжди була поруч, незважаючи ні на що. Вона — неймовірно добра, світла та тепла. Її любов до свого єдиного сина була безмежною, як небо над головою. Вона завжди чекала, хвилювалася, молилася за нього, коли він був далеко… коли був на війні. Мамині руки — це джерело тепла й затишку. У її обіймах розчинялися всі страхи й тривоги. Вона підтримувала Влада в кожному кроці його життя, ніколи не залишала в біді, була надійним тилом і серцем дому. Світлана завжди намагалася подарувати синові найкраще дитинство — щасливе, повне любові та добра. Вона хотіла, щоб у нього було все найкраще, що тільки можна дати — не речі, а відчуття безпеки, турботи й безумовної любові. Мама Світлана — це приклад щирості, тепла і душевної краси. Її доброта світилася зсередини. Вона вміла знайти правильні слова, підтримати посмішкою й надихнути навіть тоді, коли здавалося, що сили покидають. Мама — це серце родини. І мама Світлана — справжній скарб, яким доля щедро нагородила її сина. тато — Станіслав Тато Станіслав — справжній чоловік, мудрий, сильний і добрий. Він завжди був поруч із Владом, підтримував, турбувався, переживав за нього з батьківською глибиною, яку важко описати словами. Він не просто виховував сина — він був для нього другом, наставником, прикладом. Пам’ятні поїздки на Ізюм, ті моменти разом у дорозі — вони залишились теплим спогадом у серці назавжди. У кожному погляді, у кожному слові — любов і турбота. Тато завжди проводжав Влада — в дорогу, у нові починання, у важливі життєві кроки. Його підтримка відчувалась навіть мовчки, на відстані. Він умів любити по-справжньому — глибоко, щиро, без зайвих слів. Станіслав — це тато, яким можна пишатися. Людина з великим серцем, мужній, але водночас дуже теплий. Його любов і сила стали частиною душі Влада, частиною того, ким він став.

З дитинства хлопець захоплювався спортом: з шести років займався самбо й дзюдо, а у восьмому класі пішов на футбол. Якось, коли Владислав і його друзі поверталися з тренування, їх збив п’яний водій. Хлопець отримав струс мозку й численні переломи, після чого лежав у лікарні в Дніпрі й рік відновлював здоров’я. “Він не міг довго без руху, без тренувань. Коли все загоїлося, захотів знову піти займатися. На футбол уже не пішов, бо в нього страх з’явився, але повернувся на самбо. З першого по третє місце посідав в області”, — розповідає мати Світлана. Владислав закінчив дев’ять класів у Нікопольській школі №5, а потім вступив до місцевого фахового коледжу Дніпровського державного економічно-аграрного університету. Там хлопець провчився два роки й пішов здобувати освіту в Білоцерківський національний аграрний університет, де навчалися його двоюрідні брати.

Після повернення з Польщі ще до закінчення академічної відпустки Владислав вирішив піти до армії. Спочатку хотів долучитися до 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”, але у військкоматі хлопцю запропонували місце водія-механіка в 35-тій окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, і той погодився. “Він 12 лютого вже потрапив на навчання в Одесу. Тоді ж уже казали, що наступ буде то 16-го, то 18-го лютого. Я йому кажу: «Ти розумієш, що це значить?». А він сказав: «Ну, нічого. Хто, якщо не я?». Ці слова я запам’ятала”, — розповідає Світлана. Близько року Владислав служив у складі 35-ї бригади й брав участь у боях на Херсонщині, Харківщині й Донеччині. Потім хлопець вирішив стати штурмовиком і слідом за другом подався до 3-ї окремої штурмової бригади, з якою пройшов Курахівський, Ізюмський і Луганський напрямки. На останньому в серпні 2024 року під час виходу з позицій Владислав отримав осколкове поранення ніг і потім лікувався на Харківщині. Через часті обстріли області й проблеми з транспортом у Нікополі військовий заборонив матері приїжджати в госпіталь і лише надсилав їй рентгенівські знімки. Згодом, не до кінця одужавши, Владислав повернувся на фронт. “Йому не хотілося підвести побратимів. Там було дуже багато трьохсотих (поранених, — ред.). Він казав, що є й гірші поранення, ніж у нього”, — пояснює рішення захисника мати. Після поранення Владислав Симонов не раз виходив на позиції. За словами матері, попри всі труднощі, він залишався усміхненим і життєрадісним, тільки очі в нього стали сумні. Хлопець мало про що розповідав рідним, але писав їм перед бойовими завданнями й після повернення обов’язково виходив на зв’язок. Так, 23 листопада 2024 року військовий набрав матір: сказав, що їде на полігон, і пообіцяв перетелефонувати пізніше. Коли рідні хлопця почали дзвонити йому за два дні, слухавку він не взяв. Рано вранці 25 листопада Владислав Симонов терміново виїхав на позиції поблизу Копанок, що на Харківщині. 28 листопада через негоду розвідувальні дрони не змогли вчасно побачити російську ДРГ і попередити захисників. Розпочався штурм, і частину українських військових поранили. Тоді Владислав зі ще одним побратимом вступив у ближній бій із окупантами, у якому захисники не вижили. “Вони (росіяни, — ред.) обійшли їх зі спини й оточили. Розстріляли їх чи не в упор, а потім, як я зрозуміла, добили дроном. Як мені сказали побратими, перш ніж загинути, син встиг покласти сімох”, — згадує Світлана. Спершу жінка припускала, що через погану погоду у сина немає зв’язку й вичікувала, перш ніж звертатися до військкомату. Але 2 грудня батько Владислава отримав трагічну звістку. За день мати хлопця упізнала його тіло за татуюванням, яке він зробив у відпустці. 7 грудня Владислава Симонова поховали в рідному Нікополі на Алеї Слави. Сім’я захисника, якому назавжди залишиться 24 роки,