Народився у місті Терни Дніпропетровської області.

Батьки Прохорова Поліна Григорівна і Прохоров Микола Федорович, обидва, нажаль, вже померли.

Дитинство було безтурботним та щасливим, Гена був єдиним сином у батьків та онуком у бабусі (дідусь загинув під час другої світової війни....також добровільно захищав Вітчизну).

Юнацтво було наповнене радістю, мріями та надіями. Щодня Гена займався спортом: боксом, бігом та іншими видами, щоб загартувати своє тіло та дух. Вважав, що справжній чоловік має бути сильним не лише фізично, а й морально. Ці звички супроводжували мене протягом усього життя й збереглися до останніх днів.

Навчався в Національній металургійній академії України (раніше Дніпропетровський металургійний інститут). Студентські роки були перервані службою в радянській армії; після її проходження повернувся до навчання. Дуже цікавився точними науками, навчання давалося легко завдяки високим розумовим здібностям та наполегливості. Був приємним у спілкуванні, завжди готовий прийти на допомогу та підтримати друзів, не тільки в навчанні. Ще за студентських років почав заробляти гроші у студентських таборах під час літніх канікул. Завдяки високій фізичній виносливгсті витримував понаднормовані навантаження. Мав лідерські здібності та користувався повагою оточуючих.

Часи закінчення навчання в інституті припали на розпад Радянського Союзу. Разом із товаришем відкрив власну справу, плануючи займатися торгівлею та будівництвом. Згодом, як ФОП, очолив власний бізнес і створив мережу з продажу канцтоварів. Однак, після фінансової кризи, змінив свою сферу діяльності на будівництво, де й працював до початку повномасштабного вторгнення.

В своїй роботі завжди дотримувався високих стандартів якості, відповідав за всі свої дії та ретельно їх обґрунтовував. Все виконував на рівень вище, ніж для себе, і ніколи не дозволяв собі зробити щось "наполовину". Вимагав від себе та інших в роботі тільки "по максимуму". 

В 2014 році, не зважаючи на свій вік (45 років на той час), вирішив долучитися до оборони країни і пішов до військкомату. На жаль, через обмеження за віком тоді йому відмовили в можливості захищати країну.

У Геннадія залишились двоє дітей - дочка Марія та син Микита. Обидва працюють в IT-сфері. Геннадій був і досі залишається в серцях дітей найкращим батьком. Абсолютно всі проблеми допомагав вирішувати, в будь-якій ситуації в нього можна було попросити поради чи допомоги. Тато завжди спонукав дітей не пропускати можливості, а навпаки, користуватись ними, навчив любити життя і особливо братів наших менших. Добріше людину важко знайти, незважаючи на те, що він був спортивною людиною і мав "серйозний" вигляд; варто було побачити, як він ставиться до тварин і до слабших, було зрозуміло що це людина з величезною душею. Тато навіть оберігав всіх тварин, які траплялись на фронті, забирав до окопів всіх під час обстрілів, годував і доглядав за ними. Ця любов до тварин і потреба захищати слабших передалась і його дітям...

У Геннадія залишилась родина, яка дуже чекала його з Перемогою. Дружина, з якою разом прожили майже 30 років і двоє дорослих дітей...Жінка втратили коханого чоловіка, а діти - найкращого батька; таке відчуття, що вони втратили разом з ним частинку себе...

Ще в січні 2022 року Геннадій сказав своїм рідним, що у разі початку воєнних дій піде на захист країни. "Я переконаний, що захист Вітчизни – це конституційний обов'язок кожного чоловіка. Не можу залишитися байдужим і чекати, поки інші будуть захищати мою родину. Я вважаю, що маю здатність захистити свою родину і відчуваю, що це не лише право, а й обов'язок. Якщо я буду сидіти й чекати, поки інші будуть мене захищати, то як я буду себе поважати?" Такі міркування привели Геннадія до рішення піти до військкомату, де він потрапив до 128 бригади 230 батальону ТРО у місті Дніпро. В перші місяці служби він був в другій лінії оборони, бійці будували захисні спорудження та відточували свої бойові навички. Згодом підрозділ направили на передову лінію фронту в Донецькій області. Перевага ворога відчувалась в усьому - в кількості важкої техніки, снарядів, живої сили. Наших бійців обстрілювали всим, чим тільки можна: градами, ракетами, КАБами, дронами… А відповідати вони могли значно скромніше. Геннадій якось поділився своїми роздумами з рідними: “Я не можу усвідомити, як це відбувається, що в рашистів така перевага в усьому, а нам все одно вдається наступати… Це якесь диво. Якби тільки в нас було все необхідне, то звільняти нашу землю було б не так складно і це було б значно швидше”. Через щільні обстріли були значні перебої з підвозом снарядів і їжі. Останню інколи доводилось добувати в залишених ворогом окопах в перервах між боями. І часто це була українська їжа, поцуплена у наших людей, а також там було чимало награбованих побутових речей. Під час однієї з таких нічних вилазок наших воїнів, скоріш за все, побачили вороги. Бо незабаром до будинку, де переховувались українці, під'їхав танк і почав розстрілювати будівлю в упор, допоки все не зруйнував. Але бійцям вдалось врятуватись, сховавшись в льох, який рашисти серед руїн не знайшли. В перервах між боями була ще одна важлива задача: бійці по черзі підбирались ближче до ворога, зазвичай вночі, і буквально з кількасот метрів спостерігали за ним в бінокль; так можна було побачити пересування живої сили, якусь техніку… Всю інформацію тут же передавали своїм. Інколи, всупереч правилам, Геннадій міг взяти на себе додаткову відповідальність, якщо на кону були людські життя. Таким чином вдалось врятувати морпіхів із сусіднього підрозділу, які потрапили в засідку. Витрачати боєприпаси в умовах, коли безпосередньо твій підрозділ не веде бойових дій, можна було лише з дозволу командира. Але звʼязок з ним обірвався, і боєць вирішив діяти самостійно - обстрілювати позиції рашистів, щоб наші морпіхи могли вийти. Геннадій Прохоров приймав участь в звільненні і обороні таких населених пунктів Донеччини, як Велика Новосілка, Нескучне, Макарівка, Старомайорське.