Шпак Андрій Олександрович народився в місті Запоріжжя, а дитинство провів у селі Дніпрельстан, що на Запоріжжі. Це місце залишило в його серці теплі спогади про безтурботні роки поруч із улюбленою бабусею та природою. Особливо Андрієві запам'ятались бабусені молитви на колінах кожного вечора та її любов до нього.

Навчався в інтернаті №7 у Запоріжжі. Його улюбленими предметами були математика та трудове навчання. З дитинства захоплювався різьбленням по дереву, особливо любив вирізати ложки, грав на трубі, ходив на риболовлю. Вже тоді проявляв наполегливість, терпіння і творчий підхід.

Юність Андрія була наповнена прагненням до сімейного щастя — мріяв створити родину, і йому це вдалося. Він познайомився з майбутньою дружиною Антоніною під час навчання в Професійно-технічному училищі №22 у Запоріжжі, де здобув спеціальність зварювальника. Був одним із найкращих студентів — займав призові місця на змаганнях. Згодом перекваліфікувався на пічника-будівельника і став знаним фахівцем у своїй сфері. Його поважали за майстерність, швидкість, якість і чесність.

Але найбільшою гордістю Андрія була його сім’я — син Андрій та донька Софія. Донька була для нього його принцесою, син опорою та підтримкою, дружина сильним тилом і коханням всього його життя, разом прожили до загибелі двадцять три з половиною років.Усі вільні миті він проводив з дружиною і дітьми . Поїздки, прогулянки, родинні вечори щоп’ятниці стали теплими традиціями. У суботи — обіди на вогнищі для друзів і рідних та всіх охочих. Він навчав дітей добру, силі духу і вірності переконанням.

Будівельник, пічник, водій

Був вірним Богу, служив Йому та людям. Готував кожні вихідні та кормив всіх хто приходив в його дім. Дім був завжди полон людей. Допомогав хто нуждався. Вчив хлопців будівельній справі, був наставником. Самий любʼячий чоловік та батько. Тил для своєї сімʼї. Викладав християнську етику в училищі. Був чесним та говорив правду в обличчя, був справжній. Для побратимів старався бути прикладом, допомогав словом та ділом. Вів бесіди з дружинами загиблих хлопців. Мав позивний «Капелан». Готував та кормив всіх , тому що в дитинстві не мав цього як має бути. Займався організацією таборів в селі, організував футбольну команду для підлітків села. Обував та одівав дітей з кризових сімей.

На початку повномасштабного вторгнення Андрій став волонтером — готував їжу, розвозив ліки, допомагав, чим міг. Потім вступив до лав ЗСУ, 95-та десантно-штурмова бригада, 13 батальйон, РВП. Його позивний — «Капелан», бо він був не просто побратимом, а наставником, кухарем, духовною опорою. Його так і називали — «батюшка». Він брав на себе важкі завдання — підтримував родини загиблих, допомагав з евакуацією тіл побратимів, туди, куди інші боялись іти.

Андрій був людиною, що залишає по собі не лише дім — хоч і не встиг добудувати його — а головне: виноградник, улюблене ремесло, власне вино й навіть свій маленький бренд. Після його загибелі син продовжив мрію батька: реставрує його BMW, як символ пам’яті та спадкоємності.