Захисник народився в Угорщині, фактично у шпиталі міста Секешфегервар. Офіційно, містом народження записано Будапешт.

Шевчук Сергій Гаврилович – батько захисника. Також військовий, полковник. Шевчук Діана – мати оборонця. У 2015 році створила громадську організацію “Крила матері”, яка продовжує свою діяльність дотепер. В пам’ять про сина і для допомоги захисникам.

Батько Андрія – військовий, тож все життя родини, певною мірою, було пов’язано зі службою Сергія Гавриловича. В 4 роки Андрій пішов до садочка. Потрапив у колектив, де було понад сто дітей й попри це, дуже надихався цією атмосферою. Багато дітей, безліч друзів… З того часу й надалі, протягом життя, він опікувався слабшими, хворими. Вважав усіх людей повноцінними, лише казав, що є ті, які потребують допомоги. Ще з дитинства Андрій багато читав. У вісім років – це були лекції однокласникам з історії Древнього Риму і Греції. Перечитав всі роботи Джеральда Даррела, любив поеми Тараса Шевченка. А ось найулюбленішим твором Андрія була “Енеїда” Івана Котляревського, яку він знав практично на пам'ять. Родина часто переїжджала. Відповідно, змінювались садочки, також Андрій змінив сім шкіл, але вчився добре, швидко вливався у колектив. Дуже любив фізику, а ще ботаніку, біологію, географію, історію, геологію, астрономію. Добре знав історію України й не лише за шкільною програмою. Читав Ореста Субтельного та інші дослідження. Цікавився походами Олександра Македонського. Завжди шукав додаткову інформацію, аби самовдосконалюватися. Був період, коли два роки вчився грати на фортепіано, але переїзди вносили свої корективи. Тож не захотів далі вчитися. Хоча й отримав початкові знання і далі самостійно навчився грати на гітарі. Андрій був дуже спортивний. В сім років його відібрали в Школу олімпійського резерву з плавання. Однак, це швидко завершилось, бо знову переїзд…

Ще за часів юнацтва, батько Андрія завжди брав сина у військові табори. Спартанські умови, чоловіче спілкування… Це стало частиною його життя, а зброя – була буденним явищем. Також, в Андрія був період спілкування зі священниками, монахами. Він цікавився іншими релігіями, прагнув знати про світ більше. Після закінчення школи Андрій спробував вступити до військового училища. Тоді іспити він склав, але не пройшов за результатами конкурсу. Однак, все ж вступив до Одеського державного університету, де закінчив два факультети: економічна географія та юридичний. Згодом, відслужив рік в армії. Хоча й пошук документів зайняв чимало часу (бо постійні переїзди), але він досягнув свого і завершив службу. Вже тоді це було про відчуття обов'язку перед державою.

У довоєнному житті Андрій працював юристом у “Нафтогазі” та “Київобленерго”. А далі – осінь 2013 року. Протести студентів… Тоді Андрій одразу сказав родині: “Вони не мають права бити студентів. Це майбутнє України! Майбутня еліта країни”. З того моменту захисник був у перших рядах протестувальників. Далі розгорталась війна, тож його побратими почали записуватися в добровольчі батальйони. Звісно, що для Андрія, питання “йти чи не йти” – не обговорювалось. Спершу, в “Айдар” захисник не потрапив. Тоді спробував в “Донбас” – вийшло. В той самий час, Андрій отримав пропозицію продовжити навчання й вже потім служити. Однак, чоловік відмовився, бо війна. Місяць навчань в Нових Петрівцях й Андрій відправляється на фронт. Звільняли Попасну та інші населені пункти... З родиною розмовляли рідко і коротко. “Все було зрозуміло і йому, і мені. Ніколи не скаржився. Якось зателефонував мені й сказав: “Мама я іду”. Куди? Чого? Незрозуміло. А він: “Я інакше не можу”. І все. Андрій так вирішив і відмовляти було марно. Він чоловік дорослий, розумний і я не можу його принижувати. Так само ставився до його вибору і батько”, – розповідає мати захисника.

“В голові не вкладалося, але такий був його вибір. Він потрапив до підрозділу, де практично про кожного можна написати книжку або зняти фільм. І це буде цікаво. Ідеальні воїни, прекрасні люди. Покинули свій бізнес, посади й пішли захищати Україну. Не за гроші, не за пільги чи привілеї. Як дико це не прозвучить, але вони були щасливі. Про це кажуть навіть ті, хто пройшов пекло і вижив. І син мені також говорив про це. Було тяжко. Дуже тяжко. Були періоди, коли їм нічого було їсти, пити. Не було медикаментів, можливості перев'язки. А їх це не страшило, не зупиняло” – ділиться мати оборонця. В той період Андрій потоваришував з фотографами-документалістами Максом Левіним і Маркіяном Лисейко. Вони зробили безліч наочних фотографій. Потім з цими фотовиставками об'їздили багато країн, де закликали зупинити війну в Україні. Після загибелі сина, мати захисника щороку зустрічалась з Максом Левіним. Це була певна традиція. Останній раз вони бачились в січні 2021 року. Власне, 13 березня 2022 року, під час активних бойових дій на Київщині, російські військові розстріляли фотографа. Він був без зброї, лише з камерою. Також, мати Андрія дотепер продовжує спілкуватися з багатьма воїнами, що пліч-о-пліч були з її сином у 2014 році. Каже: “війна нас поріднила”. Є ті, хто вижив після Іловайська, але загинув вже під час повномасштабної війни... В Іловайську в Андрія не було телефону. Всі його речі залишилися в Курахово, адже захисники думали, що поїхали в Іловайськ ненадовго. Тож він телефонував родині з чужих телефонів. І завжди запевняв, що в нього все добре. Останній дзвінок Андрія був з селища Червоносільське, після так званого “зеленого коридору”. Захисники перебували в оточенні. Андрій був поранений в руку і мав контузію. Хоча про це родина дізналася вже через місяці. Далі розмова була короткою: “В мене все добре. Розмовляти не можу, телефон розряджений”. Пізніше мати повторно подзвонила на цей номер, але відповів побратим Андрія: – Я мама “Ореста”. Можна дати йому слухавку? – Його поряд немає. А можна я вас також буду називати “мама”? – Звичайно.

У Андрія залишилась донька Віолетта, зараз їй 17 років. Попри юний вік, втрату батька перенесла дуже травматично. На жаль, після загибелі захисника, як зазначає його мати, зв’язок з онукою перервався.