39 років ~ 485 місяців ~ 2082 тижнів ~ 14575 днів ~ 349800 годин 39 років ~ 485 місяців ~ 2082 тижнів ~ 14575 днів ~ 349800 годин 39 років ~ 485 місяців ~ 2082 тижнів ~ 14575 днів ~ 349800 годин 39 років ~ 485 місяців ~ 2082 тижнів ~ 14575 днів ~ 349800 годин 39 років ~ 485 місяців ~ 2082 тижнів ~ 14575 днів ~ 349800 годин
Андрій Олександрович
4
V
1982
Баляба
30
III
2022
4
V
1982
30
III
2022
Батальйон оперативного призначення ім. Сергія Кульчицького

Національна гвардія України

Позивний
Буча
Звання
Сержант
Посада
Командир відділення зенітного ракетного взводу
Андрій завжди казав, що потрібно робити усе, щоб війна не передалась дітям. Саме це має бути рушієм для кожного українця. Бо, на жаль, такі мамонти війни, як Андрій – закінчуються. Він був тим, хто повинен піднімати Україну, народжувати нові покоління справжніх українок і українців.
Баляба Марина
Дружина

Біографія

Місце народження
Захисник родом з Луганська, де мешкав до 2002 року. Згодом – вони з родиною переїхали до Бучі.
Батьки
Олександр Баляба – батько захисника. Галина Баляба – мати.
Родина
Марина, дружина захисника, називає їхню родину “показовою”, адже лише на прикладі однієї сім’ї можна побачити, як росіяни посягнули на все… Андрій – родом з Луганська, саме тут він прожив період свого свідомого формування. Згодом – вони з батьками переїхали до Бучі, купили тут землю, побудували будинок… Навчався Андрій в Ірпені, у Державному податковому університеті. Пізніше створив власну родину, з якою вони також мешкали у Бучі. Хоча насправді зародження їх сім’ї бере початок ще з Маріуполя… “Ми познайомились, коли Андрій перебував у Широкине й періодично їздив на ротації у Маріуполь. Я, власне, приїздила сюди за зустрічі до нього. Він зробив мені пропозицію на місцевому пляжі… Тож, для мене, Маріуполь – це сакральне місце щасливих людей. Туди дуже хотілося повертатися”, – пригадує дружина оборонця. Так сталось, що кожне місто, яке відіграло важливу роль в різні періоди життя Андрія – зазнало безпосереднього втручання росіян. Рідний Луганськ – зараз окупований, тож, як ділиться дружина, їй дуже прикро через те, що вона не може поїхати туди й, наприклад, повісити меморіальну табличку на школу, в якій навчався Андрій. Така ж доля спіткала і Маріуполь. Буча – також для неї завжди асоціюватиметься зі спогадами пережитої окупації. У пам’яті залишаються усі події, які тут відбувалися, і ці спогади не зітреш. Зараз найбільше бажання Марини: поїхати в Широкине, або ж до Луганська, аби ходити місцями, де був її чоловік…
Знайомство з дружиною
Зі своєю майбутньою дружиною Андрій познайомився на сайті знайомств. Символічно, що це було 14 лютого 2014 року. Тоді захисник саме їхав з відпустки, з Бучі – на Маріуполь. Марина (дружина) одразу побачила, що в нього є військові фотографії, Андрій цього не приховував. “Ми привіталися і я пишу йому: “Що робиш?”. Він відповідає, що їде до хлопців. Я пишу: “Ти поїв?”. А він: “Ти що, мені мама?”. І я тоді думаю: “Я стану тобі більше, ніж мамою”, – ділиться спогадами дружина захисника. Власне, 15 лютого, Андрій приїхав до Маріуполя, де у них на той момент була база в аеропорту. Згодом з побратимами виїхали в Широкине. Того дня був дуже густий туман, і водій поїхав не за тим маршрутом, який визначили раніше. Тому вони потрапили прямо на позиції росіян… Відбувся бій. “Він мені потім писав: “Був бій, 1 – “200”, 2 – “300”. Я тоді ще намагалась зрозуміти, що це за цифри. На той момент, була далекою від військових термінів. Ось так ми з ним почали спілкуватися”, – ділиться Марина. 2 березня вона поїхала до майбутнього чоловіка в Маріуполь, це був період вже активних заворушень, тож вона переживала, чи взагалі безпечно туди їхати, але Андрій запевнив, що так. Вже 3 березня захисник зробив пропозицію коханій.
Вплив війни на психологічний стан
“На момент нашого з Андрієм знайомства, в нього вже був значний військовий досвід, і я йому говорила про те, що пощастило з тим, що я познайомилась з ним, не знаючи, яким він був до війни. У мене не було з чим порівнювати, тому я передусім приймала людину з її військовим досвідом”, – ділиться дружина оборонця. Вона пригадує, що найскладніший період їх сімейного життя припав на літо 2016 року. Тоді батальйон Андрія розформували, тож він увесь літній період жив фактично у цивільному житті. Наслідки військового досвіду були дуже помітними у його поведінці. Поглиблювало ситуацію те, що ніхто не розумів, як з цим боротися... Адже раніше не було досвіду, що давав би розуміння, як допомогти військовому вийти з цього стану. Тоді дружина захисника почала шукати інформацію в іноземних джерелах. Буквально з перекладачем все вичитувала. Як поводитися, що робити, що говорити. Маленькими кроками, але емоційний стан Андрія покращився. Марина пригадує, було дуже боляче бачити, як йому важко в цивільному житті. Вже після загибелі Андрія, друзі, які знали його ще до цих подій, казали, що з війною – це стала зовсім інша людина… Попри все, своїм надійним тилом він завжди вважав саме дружину. Про це сам Андрій неодноразово казав побратимам.
АТО
Разом з побратимами Андрій звільняв Лисичанськ, Попасну, Краматорськ, брав участь у боях за Широкине та Маріуполь, пройшов Іловайський котел… “Насправді Андрій не те що мало, але й практично нічого не розповідав з лінії фронту. Лише якщо до нас приходили побратими, вони сиділи, розмовляли й можна було щось почути. Не розповідав навіть про власну посаду. Це я дізналась лише після його загибелі…”, – ділиться дружина захисника. За її словами, розмежовувати військове й особисте – може бути доречним, якщо людина вміє самостійно впоратися з власним траватичним станом. Однак, тоді Андрій не міг цього зробити. Зважаючи, що він не отримував допомоги від психолога, а від родини підтримки не приймав – було дуже складно. Одного разу він поділився лише одним епізодом війни – як вони виходили з оточення в Іловайську. Води не було, вони збирали росу, облизували листочки, було дуже спекотно... Це був один з найбільш травматичних досвідів у житті Андрія. “Я колись хотіла, щоб він розповів більше і це можна було розказати синові, але ось так... Після того, як я жила в окупації, де також була дуже сильна інтенсивність боїв, я казала Андрієві: “Тепер розумію тебе як ніхто”. Тому що витримати це – надскладно. Хочеться просто стерти ці спогади й нікому не розповідати. Хоча ми там були лише 24 дні”, – мовить Марина.
Повномасштабне вторгнення
У 2016 році Андрій уклав контракт з Національною Гвардією України та став бійцем батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Тут він і зустрів повномасштабну війну. Ротації у нього були три на три місяці, або півроку через півроку. Він все прорахував так, щоб бути з дитиною на її дні народженні 18 січня. Вже 22-23 числа він збирався їхати на Схід. “Я ніколи не забуду, як він сідає зашнуровувати берці й говорить: “знаєш, у мене таке враження, що ми з тобою прожили усе життя. ніби моє життя вже прожите. Якщо я помру – мене, по-перше, віддай на органи”. Цей момент насправді у нас був проговорений давно, а далі Андрій додає: “а по-друге, хочу, аби мене кремували”. Я відповідаю: “коли ти помреш, трансплантація буде на такому рівні, що нікому вже не потрібно буде брати чиїсь органи”. Але він хотів, щоб я дала підтвердження, що все так і буде виконано”, – згадує Марина. Як виявилось, він відчував... На момент 24 лютого Андрій був на Сході, під Попасною. Наприкінці березня їх відправили на Харківський напрямок. “Один з останніх спогадів – він розповідав, як разом з іншими підрозділами вони збили російський вертоліт. Андрій був неймовірно щасливий. Найбільше ділився цим з моїм батьком. Вони були дуже близькими, мій батько також військовий. Взагалі у них було багато спільного, крім військової справи. Так сказати, знайшли одне одного. У нас дотепер у батьків стоїть фотографія Андрія…”, – ділиться дружина.
Про досвід життя родини Андрія в окупації
Тривожна валіза була зібрана у родини ще до 24 лютого, адже Андрій, знаючи підступність росіян, завжди був готовий до того, що ворог розширюватиме свої обсяги. Коли 24 лютого чоловік зателефонував, розмова була лише про те, щоб дружина нікуди не відпускала сина і завжди тримала його поруч. Він постійно повторював: “Виїжджайте, виїжджайте, виїжджайте”... В окупації родина перебувала з 24 лютого по 19 березня, увесь цей час сидячи вдома. Найближче до їхнього будинку росіяни підійшли 17−18 березня, розмістившись у сусідньому домі, і саме тоді Марина зрозуміла, що потрібно виїжджати. У них вдома була військова форма, безліч медалей... Все це довелось закопували вночі під обстрілами. Інакше б, як зазначає Марина, їх цілком могли вбити… Коли Марина з Назаром евакуювалися, Андрій був “на сьомому небі” від щастя, що його рідні виїхали живими й неушкодженими. Дружині він навіть зізнався, що не був таким щасливим навіть у день народження сина. Власне, 20 березня вони виїхали з окупації та приїхали до батьків Марини в Полтавську область. Це було абсолютне нерозуміння, що робити далі. Вони виїжджали евакуаційним автобусом і, зрозуміло, що багато речей вивезти не вдалось. Переживши окупацію, Марина дотепер не відчуває впевненості, що 2022 рік не повернеться… Тепер у її машині завжди заправлений повний бак, зібрані документи та тривожна валіза. “Якщо хтось хоча б трішки переступить кордон у нашому напрямку – я збираю речі та їду,” – говорить вона. Єдине, що тримає її тут – це могила чоловіка.
Спогади дружини про день загибелі Андрія
Поранення, яке отримав Андій – було несумісне з життям. Однак, всю дорогу побратим робив йому штучне дихання, запускав серце, колов адреналін і робив все, щоб його реанімувати. По прибуттю медики лише констатували смерть. В довідці написали, що Андрій загинув о 12 годині, але дружина переконана, що це було близько першої. Вона це відчула. “Саме в цей час ми з дитиною гуляли на подвір’ї, там гойдалка і біля неї, в декількох метрах, посаджений бузок. І от я розхитую нашого Назара на гойдалці, дивлюсь і боковим зором бачу, що там, біля бузку, ніби на мене хтось дивиться. Я розвертаюсь і бачу, що коло мене стоїть Андрій. У мене дотепер мурахи... Я дивлюсь на нього, а він стоїть немов розгублений. Раптом він зник. Це було близько першої. Ніби знак, або ж прощання... Я дуже хочу вірити, що смерть була миттєвою і йому не було боляче…”, – ділиться дружина. Ввечері вся родина зібралась на святкуванні дня народження Марини. Раптом, її тато говорить, що Андрія більше немає… “Далі почались думки, про те, де буде правильно ховати Андрія... Адже Буча окупована. Хлопці з батальйону запропонували організувати все в Києві на Лісовому кладовищі. Так і вирішили. 31 березня ми були в Дніпрі в морзі. Ніколи не забуду цей жахливий холод від тіла... Це те, що повертає в страшну реальність. 1 квітня ми поховали Андрія і вже коли повертались, надійшли новини, що Буча та Ірпінь деокуповані”, – пригадує дружина оборонця.
Діти
Зараз Назарові, синові захисника, шість років. Хлопець виявляє чудові здібності в моделюванні та техніці, а також має захоплення літаками та вертольотами. Як зазначає Марина, сьогодні вона не має іншого вибору, окрім як активно займатися навчанням сина. “Зараз такий час, що не можна бути впевненим у тому, що буде завтра. Тож я роблю все можливе, аби Назар почувався впевнено,” – мовить дружина оборонця. Марина залишається вдома, працює і паралельно допомагає військовим, щоб дати їм якомога більше шансів на виживання. “Я вірю, що скоро все закінчиться,” – додає жінка, сповнена надії на краще майбутнє для свого сина у рідній країні. Адже Андрій також мріяв, щоб Назар жив у вільній Україні, де не буде росіян…

Останній бій

Напередодні загибелі Андрій попросив дружину знайти автомобіль для оперативного реагування на виклики побратимів і доставки боєприпасів. Марині вдалося знайти машину всього за п’ять годин, оскільки в цей час у Європі були її одногрупники, які також займалися волонтерством. Вони допомогли їй у цій справі. Автомобіль доставили до Києва, де його перефарбували та перевірили, а 29 березня привезли прямо до пункту постійної дислокації підрозділів (ППД). Машина простояла там ніч. Вранці Андрій забрав автомобіль, набрав боєприпасів, привітав дружину з днем народження і вирушив на позицію. Далі почався обстріл, під час якого Андрій отримав важке поранення: осколок потрапив під бронежилет спочатку в ключицю, а потім, відбившись від неї, влучив у серце і ліву легеню. Це була миттєва загибель...

Поблизу Ізюма, що на Харківщині

Україна

30
.
III
.
2022

Герої не вмирають

Спогади рiдних i близьких

Наразі немає жодного спогаду
Додайте перший спогад про близьку людину

Остання адреса

Похований в Києві, на Лісовому кладовищі.

Спадщина та пам'ять про ваших близьких не зникне.

Створіть вічну сторінку спогадів про людину, яка вам була близька. Збережіть спогади для майбутніх поколінь
Створити сторінку спогадів