Коли згадую Вову, перше, що з’являється в памʼяті — відчуття внутрішньої опори. Він був із тих людей, які ніколи не говорять зайвого, але в яких ти можеш бути впевнений — у кожну мить, у будь-яких обставинах. Його спокій був його силою – тихою, справжньою, незламною.

Вова був цілеспрямованим — якщо брався за щось, то доводив до кінця. Не гучно, не на показ, але впевнено і без нарікань. Його витримка була непохитною. І ця сила волі йшла поряд із добротою.

Вова ніколи не відвертався, коли просили про допомогу, ніколи не відвертався від чужих проблем і не боявся підставити плече допомоги.

Вова вмів жартувати не гучно, але так, що від слів ставало тепліше. І вмів мовчати так, що поруч з ним було легко. А ще – бути таким товаришем, якого важко забути, з яким повʼязані лише теплі, душевні моменти, товаришем, якого ніколи не забудеш.

Вова обрав шлях, де потрібні були найкращі — і став одним із них. Капітан поліції, захисник, який не відступив, який не побоявся стати щитом між ворогом і нашим спокоєм.

Він був із тих, хто тримає лінію - не тільки на передовій, а й у житті. І врешті - зупинився там, де вже не болить. Вова - наш Герой, який гідно боровся і віддав життя за Україну.

Мій брат був для мене не просто братом — він був моїм найкращим другом, моїм героєм і моїм партнером у всіх дитячих пригодах.
Пам’ятаю, як ми були ще зовсім малі і поїхали разом на курорт — мені було 6, а Вові 10. Він тоді вже відчував на собі тягар відповідальності за мене, хоч був сам ще дитиною. Я, як завжди, дуркувала — крутилася в кімнаті, впала і вдарилась об бильце ліжка. Боліло страшенно.
Вова тоді підхопив мене на руки і поніс до лікаря. Він плакав разом зі мною. Мені було дуже боляче, але найсильніше врізалося в пам’ять те, як він тримав мене, як сильно хвилювався і як були справжні його сльози — від страху за мене і від любові.
Мені страшенно не вистачає його — тепла, сили і його сміху.