Народився Сергій Осінцев у місті Івано-Франківськ 30 березня 1999р. Потім разом з батьками і братом переїхав в селище Неполоківці Чернівецької області. Там і навчався у Неполоковецькому закладі середньої освіти. Під час навчання в школі любив математику, займався спортом. Спорт став способом самовираження. Виступав за юніорську футбольну команду,викладався на повну,не шкодуючи себе,отримав травму під час гри. Після відновлення не полишав грати у футбол. Завоював авторитет серед однолітків виконанням складних трюків з воркауту. Та найбільших успіхів досягнув у гирьовому спорті. Отримав безліч нагород, грамот, кубків.У побуті Сергій був цікавим хлопчиком, з ним ставалися різні пригоди: то випадково ,разом з друзями ,спалив сіно сусідові, то зламав велосипед, то загубився на риболовлі. Дуже цікавився сільським господарством. Садив свій міні город, вирощував овочі. Розводив кроликів ,вони були ручні ,немов кошенята. Цікавився технікою, любив ремонтувати велосипеди, конструювати. По закінченню школи вступив до Снятинського коледжу Подільського ДАТУ на спеціальність механік з обслуговування сільськогосподарської техніки. Планував вирощувати сою. Під час навчання в технікумі брав участь у змаганнях з футболу та гирьового спорту, мав нагороди.Перед останнім курсом здійснив першу поїздку до Польщі «на заробітки» ,адже мріяв про власну BMW. Сергій завжди був дуже цілеспрямованим, працював понаднормово, і по приїзді відразу купив омріяну машину. Отримав права і поринув у світ водіння, навіть екстримального водіння, адже дуже полюбляв швидку їзду. Згодом стало зрозуміло,що потрібно купувати новішу модель. Тому і назріла друга поїздка до Польщі. Після неї придбав свою другу модель ,легендарну BMW 535. Вона стала його другою половинкою. Сергій завжди жартував: «Я дуже бідний ,бо маю BMW.» Або :» Для мене існує тільки дві марки машин: BMW і пральна « Насправді, Сергій завжди вмів заробити гроші на власні витрати.Прийшов час йти служити в армію. Старший брат був десантником, у складі 80-ї аеромобільної бригади брав участь у АТО. І ,як виявилось згодом, Сергій хотів теж у десантні війська, та ,на той час, у військоматі відмовили- не вийшов зростом. Тому обрав Нацгвардію, обіцяли службу у Чернівцях. Та не так сталося,як гадалося. Після «учебки» у Франківську направили на службу у Луцьк. Там і прослужив до «дембеля». Служба не захопила, тому не захотів продовжити її на контактній основі.Після служби Сергій працював на СТО, паралельно працював у приватника ,ремонтуючи автомобілі, Також був консультантом у страховій компанії Met life. Зрештою перебрався у Чернівці , винайняв житло, влаштувався на державну роботу у Лісове господарство. Будував плани на майбутнє. Це був січень 2022року…… Напередодні 24 лютого.а саме 19 лютого, старший брат Сергія Андрій, старший лейтенант артилерійського батальйону 128 гірсько-штурмової бригади, перебував у відпустці після чергової ротації їз зони ООС. Керівництво бригади терміново викликало його в розташування частини (М.Мукачеве)для відправки на Схід . Сергій повіз брата в Мукачеве. За добу туди і назад. Приїхав дуже схвильований. Та все ж таки була надія ,що минеться, нічого поганого не станеться….Ранок 24 лютого застав Сергія на роботі. В Чернівцях були жахливі затори, тому він добрався додому ближче до вечора. І лише це стримало його не піти у військомат тієї днини. 25 лютого, вранці,і він вже був у військоматі. На всі мої вмовляння не йти ,почекати,була одна відповідь : «Там мій брат, хтось має його прикривати». Планував потрапити в його бригаду. Коли зрозумів,що до брата на потрапить, без вагань вибрав 80-ку (80 окрему десантно-штурмову бригаду). І увечері 25 лютого вже був у частині А2582, призначений шофером у роту вогневої підтримки 3 БТГ(батальйонно –тактичної групи). А вже 3 березня відбувся його перший бій під Миколаєвом, в районі аеропорту Кульбакіно. Сергій з побратимами прямував поїздом на Схід, їх терміново висадили в Миколаєві, бо там була загроза захоплення міста. Їх підрозділ вів доволі успішні дії на Миколаївщині у березні ,травні. У всіх була надія, що війна не триватиме довго. Хлопці повірили в свої сили. У складі військових формувань в Миколаївській області, львівські десантники не допустили захоплення Миколаєва, зрізали Вознесенський клин (в обхід Миколаєва на Одесу) відтіснили орків майже до Херсонської обл..У червні підрозділ Сергія перекинули на СхІд. Саме на сході побратими дали Сергієві позивний «Кракен». Він мав дуже потужний далекобійний кулемет. Жартуючи казав: «Секретна зброя.» Він, разом з побратимами, боронив Лисичанськ, Верхньокам’янське. Найбільше відзначились хлопці під Білогорівкою,розгромивши москалів на переправі через річку Сіверський Донець.Під Верхньокам’янським Сергій отримав контузію та осколкове поранення . Лікувався у госпіталі у Покровську. Після відновлення, повернувся в назад в частину. Після незначного відпочинку його підрозділ відправили на підсилення в Піски Донецької обл. Зрівняне з землею селище Піски, де не було за що зачепитись, де поранених і вбитих не можна було навіть забрати. Пекло на землі. Його прийшлось віддати, бо не було що захищати, все зруйноване. Згадуючи Піски, Сергій казав, що чудом вижив. Смерть побратимів тисла на нього дуже сильно. Після Пісків Сергій отримав відпустку. Таку очікувану, таку жадану, таку вистраждану. Він летів додому ,мов на крилах. Дуже хотів побачити рідних, друзів. А ще на нього вдома чекала його давня мрія- BMW X5, придбана на зароблені ним на цій клятій війні гроші. Всю відпустку наш воїн практично «прожив» у ній. Планував замовити іменні номерні знаки КRAKEN. Дуже різали око зміни у характері та поведінці Сергія. Він дуже подорослішав, навіть можна сказати – постарів, став мовчазний, дуже мало розповідав. Війна нікого не жаліє. Також , за час відпустки Сергій відвідав могили загиблих побратимів, такий у них звичай.Відпустка дуже швидко закінчилась. Була можливість її продовжити, але син не погодився. Хоч як хотілося побути вдома, та не хотів підвести друзів,побратимів. «Це-моя друга сім’я» -казав. Тому і поїхав з важким серцем,але не вагаючись.А далі був Ізюм,ейфорія від перемог. Безліч фото з трофейною технікою. Звільнені території. Віра у власні сили…І знову Піски…. Не Донецькі….Радьківські….Харківщина…Сергій загинув 24 вересня 2022 року . Вже пізніше ,У 24році я отримала аудіо запис бою ,під час якого загинув мій син( запис здійснював побратим). Він загинув від ворожої гранати, перебуваючи за кермом свого «бандеромобіля», у нього не було шансів вижити.27 вересня тіло героя Осінцева Сергія Олеговича привезли в рідну домівку. Його поховано 28 вересня на кладовищі у с. Неполоківці.Вже пізніше друзі поділились переписками з Сергієм. Врізалась у пам'ять його фраза:» Мрію про день,коли закінчиться війна. Якби це залежало від мене ,я віддав би за це життя. Та знаю,щ о так не буде….».Він це знав,відчував, але пішов до кінця. Я безмірно горжусь своїм сином,але так само сумую за ним. ЖИТТЯ ВІДДАВ, ЩОБ НЕ БУЛО ВІЙНИ...Журавлі над вечір клином, пролітали нашим краєм. Чула з неба голос сина. - Я у вічність відлітаю!Просила, плакала.- Синочку мій не йди. Не хочу тебе в пекло відпускати. Він обійняв мене:- Я мушу йти туди, щоб стати в один стрій там, брат за брата...Дивився мені в очі і казав:- Я клятву дав служити Україні. Вже зараз би життя своє віддав, щоб кат пішов і мир настав в країні...........................................Живе у спогадах. У пам'яті моїй. В думках в молитвах я з ним розмовляю. - Не вірю, що загинув, сину мій. Біля воріт щодня тебе чекаю...Згадаю колискові, що любив. Веселий, спритний і все хотів знати. Господарство, кроликів любив, з дитинства не боявся працювати...Впертим, наполегливим він був, завжди добивався чого хоче. Мене, що не попросиш, завжди чув. І правду говорив всім друзям в очі. Вчився, як всі.. .Син в спорті пропадав. Тут була в нього сила і старання. На турнику висів і штангу піднімав, виступав за школу на змаганні.Техніку всяку він любив, ремонтувати, дивитись, крутити. На авто механіка вступив. Власну машину хотів заробити.Золоті від Бога руки мав. Для сім'ї опора і надія. В Польщі наполегливо він працював і таки збулася його мрія.Душа компанії. Друзів багато мав. Пораду дати міг і зрозуміти. Легких доріг в житті він не шукав. Не багато, а щасливо хотів жити..........................................Війна прийшла він першим на Схід рвався. Країну боронити від біди. За чужі плечі, так, як інші не ховався, військовий брат, тому пішов туди...Хотів брата від кулі захистити. Рідну людину у своїм житті. Героєм повернувся в рідну хату: під прапором, у квітах, на щиті..........................................Я відпустила душу сина. Хай летить..Прошу я в Бога не зламатись сили. У Вічній Славі він під прапором лежить, іду щодня на прощу, до могили...Тепер, ми поруч з сином у думках. Без нього Осінь, й світ мені не милі. Щодня іду на цвинтар і в сльозах, хрест обіймаю на його могилі...В храмі свічки горять За упокій. Друзі сумують, а рідні чекають. Для нас живий завжди ти сину мій. Бо ти Герой. Герої не вмирають!..

Осінцев Олег Миколайович Осінцева Галина Леонідівна