З дитинства він був особливим: привітний, відкритий, завзятий. Його душа звучала музикою, і навіть без спеціального навчання він зміг опанувати баян, зачаровуючи слухачів своєю грою.

У рідному селі його добре пам’ятають як юного музиканта у першому вокально-інструментальному ансамблі «Юність» Новопокровського будинку культури. Чорнявий кучерявий парубок за ударною установкою – це образ, що досі живе у спогадах односельців.

Після школи Андрій вступив до культпросвітучилища, аби розвивати свій талант. Але життя внесло свої корективи: сімейні обставини змусили його залишити навчання і піти працювати водієм, як і його батько. Він розвозив хліб, і ця праця була для нього не менш важливою.

Проте мистецтво знову покликало його до себе. Новопокровський народний театр потребував водія на гастрольний автобус, і Андрій прийняв цю пропозицію. Саме там його помітив режисер Василь Васильович Баштаненко, розгледівши у веселому, запальному хлопцеві справжній акторський талант. Незабаром Андрій не просто грав у виставах – він став помічником режисера, втілюючи на сцені найяскравіші ролі. Коли народний театр припинив своє існування, Андрій повернувся до звичної роботи – водієм шкільного автобуса у селі Тритузне. Та його присутність завжди була більшою, ніж просто робота. Він був другом і наставником для дітей, людиною, з якою завжди було легко і тепло. Його любили і поважали за щирість, людяність і незмінну доброту.

Та коли війна постукала у двері, Андрій, не вагаючись, став на захист своєї землі. Його сини, Юрій і Сергій, також стали на захист України, але їхні бойові дороги пролягли окремо. Вони служили в різних частинах, проте всі троє – батько й сини – відчували невидимий зв’язок, що єднав їх у спільній боротьбі за рідну землю. Андрій ніс службу у в/ч 4958, виконував обов’язки водія 2 відділення 1 взводу 3 піхотної роти піхотного батальйону дислокувалася в Олександрії Кіровоградської області. Але незабаром отримали наказ вирушити на передову.Перед відправленням на фронт він приїхав додому – на одну єдину ніч. Він обіймав рідних, вдивлявся в їхні очі, наче запам’ятовуючи кожну мить