Іван Валерійович
Гончаров
25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада
Десантно-штурмові війська
Позивний
Фенікс
Звання
Лейтенант
Посада
Командир 2-го гранатометного взводу роти вогневої підтримки
Відзнаки та нагороди
Був для нас ти наче пташка,
Мов щебетливий соловей.
Без тебе сумно нам і важко,
І серце плаче кожен день.
В цей час, коли твій згас
І серце перестало битись,
Настав для нас найважчий час
І ми не можемо із втратою змиритись.
Не виміряти біль наш
І в сльозах не пролити .
Ми тебе як живого —
Будемо вічно любити.
Одною квіткою земля бідніша стала,
Одною зіркою — багатші небеса!
Гончарови Валерій та Наталія
батьки
Біографія
Батьки
Батьки Іванка познайомилися на весіллі своїх друзів. Маму звати Наталія, працювала довгий час інженером технологом на Неполоковецькому комбінаті хлібопродуктів. Батько — Валерій, працював у сфері духовного здоров’я з людьми. Ваня був 2-ю дитиною в сім’ї. Мав рідну старшу на 4 роки сестру Оксану.
Місце народження
Назвали Іванком в честь християнського свята Івана Богослова (за старим церковним календарем). Хлопчик народився у смт Неполоківці Чернівецької області. Цей регіон відомий на всю Україну з пісні Софії Ротару «Край», ось як звучить «…чарівний край Черемоша й Прута». Якраз ці дві гірські річки зливаються одна в одну в населеному пункті Неполоківці. В цій місцевості збереглося чимало обрядів та традицій, про які Ваня пізніше розповідав, живучи вже юнаком, своїм друзям в Києві.
Дитинство
Народився козак з вагою більше чотирьох кілограм. Незважаючи на свої 5 складок на ніжках, стояв в 11 місяців на ногах. Був дуже тихим та спокійним малюком, навіть просипав години годування. Дитячий вік у Ваньки був наповнений дослідницьким інтересом та пізнанням світу, а для батьків був повід і похвилюватися. Ось деякі події з дитинства.
Коли йому було близько двох років, грався маминим намистом з перлів. Якимось чином воно порвалось. Спочатку це ніхто не бачив, потім Ванька підійшов до мами і почав показувати на носик, що йому важко дихати. І тоді батьки зрозуміли в чому справа і негайно поїхали в лікарню. Дякуючи Богові та лікарю лору, який тоді був на зміні, вдалося витягнути намистинки з носика дитини.
Інша подія відбулася в селі. Тоді Вані було близько 5 років. Це була весна, коли вже буяла природа зеленню на полях і цвітом кульбаби. Ще з минулої осені біля хати дід склав копиці з сіном. І ось дід Степан ішов в гості на пасхальні свята, як бачить — з копиці дим валить. Виявилося, що Іванко та його двоюрідний брат Сергій гралися сірниками якраз за копицею сіна. Все склалося благополучно, ніхто не постраждав.
Був ще такий тривожний випадок, коли батьки добряче боялися за здоров’я Вані. У віці 6-7 років його принесли на руках друзі в селі. Ваня кричав від різкого болю та не міг стояти на ногах. Потім в нього різко піднялася висока температура. Малого відвезли до лікарні і вже там лікар вияснив, що Ваня наївся багато зелених яблук, що й дало такий розвиток подій.
Будучи малими дітьми, Ваня та його двоюрідний брат Віталій з цікавості розібрали двоколісний велосипед без таких інструментів як викрутки та гайкові ключі на всі частинки. Ото тато був у шоці. А потім склали ті всі деталі в справний велосипед.
Ще дуже подобалося хлопцям майструвати різний транспорт з підручних матеріалів: зламаного холодильника чи плити, дощечок та іншого.
Живучи в Неполоківцях, Ваня неодноразово бував у двоюрідного брата вдома. Одного разу в цей час вулицею йшов табір циган, близько 20-25 людей. Хлопцям багато разів батьки розказували погані історії про циган і завжди наголошували, щоби діти були пильними та обережними, якщо зустрінуть таких людей. І ось ця мить настала! Табір підійшов до воріт, де були хлопці, і почав просити грошей, нишпорити очима по подвірʼї. Ваня з братом не розгубилися сказавши, що у них нічого немає і переадресували циган до іншого будинку, розповівши їм щось заманливе… Ті люди почимчикували туди за наживою. Вони відчинили хвіртку і почали проникати на територію. Але не вдалося отримати бажане! Бо це подвір’я та хату охороняла злісна вівчарка, коли хазяйка тривалий час була відсутня. Ото брати посміялися, коли цигани великою юрбою почали тікати від собаки, а не було куди — хвіртка була дуже вузькою.
Мабуть всі історії хлопчачих дослідів та витівок я не згадаю, але знаю точно, що з них можна написати окрему книгу, не гіршу, а може й цікавішу, ніж про Тома Сойєра.
Юнацтво
В 1999-у році почав навчатися в 1-му класі Неполовецької середньої школи.
В 2001р. у зв’язку з переїздом батьків до столиці України, Ваня став учнем 3-го класу гімназії «Потенціал» м. Києва. Навчаючись у гімназії Києва, мав багато відзнак та нагород за успішне навчання. Брав участь в олімпіадах з математики. Вчителі пам’ятають його старанним та вихованим, добрим та щирим, відповідальним учнем.
У 9-му класі вирішив поекспериментувати з навчанням, бо йому було занадто легко та нецікаво навчатися (так він розповідав). Тож Іванко придумав так: «прогуляти якийсь тиждень у школі, щоб цікавіше стало навчатися» - слова Вані.
Ще змалечку йому дуже подобалося грати у футбол. Спочатку ця гра була у дворах. А вже будучи юнаком, Іванко грав за футбольний юнацький клуб «Металіст». Однією з визначних серед багатьох пемог було змагання, коли Ваня з командою зайняли I місце на турнірі «Шкіряний м'яч». Після того як перехворів дитячим інфекційним захворюванням, його організм дуже ослаб, і не вистачило сил та здоров’я пройти відбір до футбольного клубу «Динамо». Певний час мріяв стати видатним футболістом.
У гімназії мав багато друзів, був надійним та щирим. Дуже любив жартувати, був працьовитим та допитливим, сміливим та кмітливим юнаком.
Батьки виховували в люблячий сім’ї із християнською вірою в серці. Ваня притримувався християнських свят, регулярно ходив причащатися з сім’єю. Загалом, батьки казали, що все потрібно обирати серцем.
Одним з найулюбленіших занять хлопця була рибалка. Ванін хрещений Дмитро, неодноразово брав його з собою на нічні та денні риболовлі. Навіть спеціальний ящик для зберігання рибальського приладдя Ваня змайстрував сам. Зі старого холодильника взяв відділення морозильної камери і, додавши деякі елементи, створив ящик-стілець з м’яким сидінням та ручкою через плече.
Будучи ще дитиною полюбляв майструвати. Вміло працював сокирою, молотком, гайковими ключами, викрутками та іншими інструментами.
У ранньому віці тато навчив косити косою. Влітку на канікулах Ваня приїздив в село з Києва і допомагав дідусю скошувати траву для худоби. Казав до двоюрідного брата : «Ну, що йдемо качати біцепси?!». Йому дуже подобалось це заняття з дідом і братом. Він знав, що дід Степан обов’язково розповість якісь кумедні історії зі свого життя чи небилиці, з яких вони гуртом посміються. Після ранішньої праці, Ваня міг цілий день потім посміхатись собі тихенько, згадуючи оповідки. Про роботу Ваня казав так: «Ай, не лишаємо на завтра те, що можна зробити сьогодні».
Якось Ваня з братом близько одинадцятої години дня на мотоблоці (мінітракторець) поїхали по сіно десь за 3 кілометри від дому. Ваня каже до брата: «Давай заберемо все!». А там була чимала ділянка. Віталік здивовано відповів: «Спробуємо!». Хлопці все повантажили і вийшла величезна копиця на причепі — аж страшно було їхати! А брати так запрацювалися, що не помітили як сонце почало скочуватися за обрій. Дід дуже розхвилювався, що хлопців цілий день немає, чи бува з ними щось лихе не трапилося... Тож поїхав їм назустріч. Десь на пів шляху вони зустрілися, і у дідуся було величезне здивування, коли він побачив таку гору сіна. Ваня тоді сказав до брата: « Дивися, Віталік, дід аж кашкета зняв від шоку!».
Зі шкільних предметів Вані подобалися такі предмети як фізкультура, математика та географія.
Закінчив гімназію “Потенціал” у місті Києві в 2009р.
Студентські роки
В 2009 році Іван вступив на перший курс Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на спеціальність міжнародна економіка, де провчився 5 років і отримав ступінь Магістра з міжнародної економіки.
Там познайомився та здружився з новими юнаками та дівчатами. Цей період був наповнений юнацьким духом свободи, навчанням, знайомствами з дівчатами, встановлення на рейки дорослого життя.
«Вже з першого курсу Ваня відрізнявся від своїх ровесників дорослістю, серйозним відношенням до навчання, хоча це йому не заважало бути веселим та компанійським. Дівчата відмічали те, що він готовий був завжди допомогти по будь-яким питанням, один з небагатьох хто допомагав старості групи, особливо на початку навчання, коли всі ще не були достатньо знайомі.» - слова однокурсника та друга Жені.
Вже на старших курсах в університеті, одночасно навчаючись на стаціонарі, Ваня влаштувався на роботу в будівельній сфері. Почав заробляти власні кошти. Робив ремонти всередині квартир, гарно знався на справах з електрикою. Ще змалечку був дуже скрупульозний до всіх деталей. Ніколи не робив щось на так-сяк, в його руках мало бути все бездоганно. Навіть виходячи з дому, він кожну пилинку з себе здує, а ниточку яка стирчить обріже. Дуже подобався діловий стиль одягу. Зі шкільних років, із задоволенням носив піджаки та брючні костюми. «Хочу ще відмітити, що Ваня мав гарний смак. Він завжди був одягнений стильно і при цьому завжди охайний, ідеально випрасувана сорочка, а найбільш білих кедів не було ні в кого.» - спогади Жені.
Навчався Ваня успішно в університеті, паралельно встигав і гарно відпочивати.
Ще з юності дбайливо ставився до свого тіла, і як скульптор ретельно формував свій рельєф м’язів. Будучи студентом деякий час відвідував спортзал, а пізніше придбав необхідний спортивний інвентар та продовжив заняття спортом вдома. Приїжджаючи з Києва по можливості в село до батьків завжди їм допомагав фізичною працею. Працював з мотоблоком, мотокосою і різними приладами. Іноді вранці бігав, щоб підтримувати задовільний фізичний стан.
Окрім навчання Ваня був справжнім фанатом футболу. Вболівав за англійський клуб Манчестер Юнайтед. Коли збирались з друзями пограти на приставці, то тільки за цей клуб Ваня і грав. Також відзначався голами під час футбольних ігор на реальному полі. За участю Вані, кожні вихідні серед хлопців сформувалася справжня чоловіча традиція — гра з друзями у футбол. Навіть після закінчення навчання в університеті, ця традиція збереглась.
Варто приділити особливу увагу спогадам про кулінарні здібності Вані. Його фірмовий шашлик, маринований в гранатовому соку і салат Ля-Песта (назву вигадали друзі Вані) - це були коронні страви на пікніках чи вечірках з друзями. Ваня був завжди радий бачити друзів у себе вдома, і всім би мати таку щедрість до близьких людей, яка була у нього! Йому ніколи не було шкода ні грошей, ні уваги для близьких і друзів.
“Окремою сторінкою його життя хочу виділити навчання на військовій кафедрі в Інституті звʼязку КПІ. Ваня був командиром взводу студентів звʼязківців. Його одноголосно обрали командиром взводу, знаючи яка він людина у всіх відношеннях. За ці два роки навчання він був не просто на посаді, а був людиною, яка стояла горою за всіх своїх підлеглих сокурсників, відстоював інтереси взводу, розуміючи недосконалість системи навчання і викладачів. За два роки навчання отримав звання молодшого лейтенанта і диплом з відзнакою.” - розповідає друг Женя.
Карʼєра
Кар'єра Вані почалася в аудиторській компанії «Russell Bedford» 16 листопада 2015 року. Молодий, амбітний та вмотивований, щойно закінчивши університет і отримавши ґрунтовні знання, Ваня Гончаров одразу взявся до роботи на посаді молодшого бухгалтера-ревізора.
З перших днів Ваня активно долучався до аудиторських перевірок великих українських та закордонних компаній. Він встиг побувати на десятках інвентаризацій (в різних містах України) та відряджень за кордон. Тож порахувати зерно, олію, медикаменти і навіть літаки з усіма комплектуючими, для нього не було проблемою. Ваня постійно поповнював свої знання та ставав все більш компетентним не лише в процесі роботи, а й відвідуючи різні професійні семінари та навчальні курси. Так, за чотири роки Ваня успішно склав чотири іспити з таких важливих предметів, як фінансовий облік, управлінський облік, право та податки, і отримав сертифікат САР.
Ваня впевнено та наполегливо швидко рухався кар'єрними сходами: спочатку став бухгалтером-ревізором, а потім – провідним бухгалтером-ревізором. А вже 1 червня 2019 року отримав посаду заступника керівника департаменту аудиту. На цій посаді Ваня не лише очолював перевірки, а й координував роботу кількох аудиторських команд. Навіть під час овертаймів перед підписаннями, коли всі вже відчували втому, Ваня не втрачав запалу, а інколи навіть знаходив слова, щоб додати мотивації іншим колегам (тільки аудитори зрозуміють, про що йдеться). Беручи відпустку, все одно міг працювати день і ніч, не покладаючи рук.
Якщо згадати його професійні якості, то всі колеги одразу назвуть "справедливий" та "вимогливий", і це особливо стосувалося його самого.
Крім стрімкого кар'єрного зростання, Ваня завжди був душею колективу, не пропускав жодної корпоративної вечірки і завжди мав якусь веселу історію чи жарт для розмови на перерві.
Але найкраще про Ваню як про аудитора, менеджера та керівника розкажуть його колеги.
Сергій, що працював з Ванею більше 5 років, часто разом в команді, згадує: «Коли ми познайомилися з Ванею, перші думки які виникли в мене - цей хлопець дуже серйозний і суворий, але насправді, як виявилось, він був тією людиною яка завжди прийде на допомогу, підставить плече, завжди поділиться цінною думкою, по-справжньому не чекаючи нічого взамін. Згадуючи Ваню, перше, що спадає на думку - це повага, тепло, надійність. Як аудитор, наставник, колега — він був зразком професіоналізму, дуже уважний до деталей, інколи аж занадто, наполегливий у досягненні результату, терплячий у найскладніших ситуаціях, а їх під час роботи було чимало. Ваня дуже вміло міг розділяти: робота - це робота, а відпочинок - це відпочинок. Коли ми збиралися колективом і йшли відпочивати, всі розмови про роботу були табу. Коли ти з Ванею на відпочинку, сумно і нудно не буде ніколи й нікому».
Яна, яка починала свою кар’єру у Вані в команді, зазначає: «Ваня найперше згадується як професіонал своєї справи. Відповідальний і серйозний, встановлював високі стандарти якості роботи, як своєї, так і команди. Завжди радо ділився своїми знаннями і навчав команду. Навчав чесності по відношенню до людей, до життя і найважливіше до самих себе, був прикладом гідної Людини».
Ще один колега, для якого робота з Ванею стала стартом в аудиті – Вова, згадує роки спільної роботи наступними словами: «Ваня, як на мене, мав чітко виражені лідерські якості — і це стосувалося не лише роботи, а й повсякденного життя. У професійній сфері він був вимогливим, уважним до деталей, охайним. Про таких зазвичай кажуть — професіонал. Потрапивши до його команди вперше, я відразу відчув різницю в підходах до аудиту. Працювати з ним було цікаво, хоч і непросто. Та з часом, озираючись назад, я щиро вдячний йому за ту спільну роботу — для мене це було справжнє професійне зростання. Його підхід до справи став для мене прикладом на майбутнє».
Богдана, подруга та співробітниця Вані, розказувала — «Я неодноразово влаштовувала різні благодійні збори та волонтерські заходи спрямовані на підтримку тварин та людей. Ваня завжди з великою радістю та щирим серцем допомагав у кожному. Найбільше запам'ятався ось такий випадок: свої нові туфлі, які тільки но Ваня придбав, він віддав хлопчику з дитячого будинку , щоб тому було в чому піти на випускний».
Олександр, безпосередній керівник Вані, що спостерігав за його успіхами від першого дня, додає: «Іван Гончаров пройшов у «Рассел Бедфорд ЕРСІДЖІ» кар’єрно від асистента початкового рівня до менеджера. Завжди вирізнявся наполегливістю, бажанням все зрозуміти, докопатись до самої суті, розкласти все по поличках. В його роботі у всьому мав бути порядок і зрозумілість. Ми і сьогодні використовуємо багато підходів і шаблонів, розроблених Іваном. При цьому за зовнішньою серйозністю завжди відчувалась безпосередність і щирість. А ще з приємністю згадуються футбольні тренування і ігри, Іван дуже класно грав у футбол і був у курсі останніх новин футбольного світу».
Діти
На превеликий жаль, Ванька не встиг створити власну сім’ю. Хоча хлопець понад усе хотів цього, дуже щиро та сильно любив дітей. Завжди дарував свою увагу та любов рідним племінникам Михайлику та Юрчику.
Рідна сестра Оксана неодноразово просила приглянути за дітьми, адже довіряла йому як самій собі. Були такі випадки, що молодшого сина неможливо було взяти з собою у подорож, бо той захворів. І навіть в такому випадку Ванька згоджувався доглядати хворого хлопчика. «Брат дбайливо доглядав Юрчика. По розкладу давав ліки, проводив інгаляції, поїв чаєм та розповідав цікаві історії.» - спогади сестри Оксани.
Племінники завжди будуть памʼятати як їх рідний дядько Ваня грав з ними у футбол, навчав хлопчиків як ставити ногу при певних ударах мʼяча. Роз’яснював футбольну термінологію та правила. Ваня намагався передати свої знання з футболу та риболовлі хлопцям. А ще з дядьком Ванею кожен раз було весело та пізнавально грати у настільні ігри, так як він намагався придумати все нову й нову стратегію гри. А настільних ігор у дітей було дуже багато.
«Було й таке, що майже цілий день діти проводили з Ванею. В барбершопі (професійна стрижка з крутим сервісом), коли Вані робили зачіску, діти грали в комп'ютерні ігри. Після цього грали в баскетбол. Нагулявшись, брат пригощав малих смачною їжею. Пам’ятаю як із захватом мені розповідали діти про цікаво проведений день з дядьком Ванею» - розказує сестра Оксана.
Іванко дуже часто приходив у гості до рідної сестри в Києві. Майже кожного разу дарував дітям якісь смаколики.
В січні 2022р. (напередодні початку повномасштабного вторгнення) Ванька поїхав відпочивати зі сім’єю Оксани в гори. “Його племінники дуже зраділи, що цього разу зможуть поганяти на лижних спусках з улюбленим рідним дядьком. Було цікаво спостерігати, як уже племінники вчили Ваню спускатися на лижах. А коли хтось втрачав рівновагу, то чутно було жарти та сміх!
Ще пам’ятаю, Ваня багато разів проводив конструктивні бесіди з хлопцями. Розпитував та цікавився їхніми справами у школі та спорті. Давав поради та рекомендації, і обов’язково жартував по-доброму. Його посмішка зачарувала всіх, від малого до великого. Племінники зі сльозами на очах та з теплом у серцях згадують про чудового дядька Ваню. Вони найбільше цінували в ньому непохитну надійну підтримку та опору. Для своїх племінників він не був як батьки, не був як їхні ровесники, він мав особливе місце у їхньому житті та їхньому розвитку!” — слова рідної сестри.
Спадок
Ваню всі пам’ятають як людину оптиміста. Він дуже любив життя! Подобалась музика, танці . Незважаючи ні на що, він завжди знаходив влучні слова підтримки або добрі жарти для своїх близьких, щоб «не вішали ніс» — так казав Ваня. Його тепла, сонячна, щира усмішка тебе наче огортала і ти вже підсвідомо усвідомлював, що все буде добре!
Син купував багато потрібної техніки та речей батькам. Тепер користуючись ними, мама з татом по цей день подумки знаходяться разом з ним.
Пройшовши певний етап свого життя у віці 29 років, Ваня спробував багато чого в житті. Був у багатьох місцях України та світу. Замовляв собі найнезвичніші фрукти з усього світу, а потім розповідав про дегустацію. «Треба життя прожити по-максимуму!» - неодноразово казав Іванко.
На роботі у Вані проводили чимало майстер класів, одним з яких був майстер клас від шеф-кухаря. Про Ваню рідні та друзі вже і так знали як про чудового кухаря. Але саме після цього майстер класу на роботі, він виношував ідею-мрію, відкрити свій ресторан. Вже перед самим початком повномасштабного вторгнення в Україну, Ваня запитував у мами, чи змогла б вона йому допомогти в цій незнайомій справі. На превеликий жаль, прийшла війна, яка забрала не тільки ненароджену мрію, ненароджених дітей, а й самого рідного нашого Ваню.
Найважливішим спадком, який залишив нам Ванька — це спогади. В кожному колі : рідних чи друзів, близьких чи знайомих — Ваня був, як то кажуть, душею компанії. Він подарував кожному з нас свій час життя. Багато людей поклали свою цеглину спогадів про Ваню, щоб збудувати цей добротний дім-біографію.
Повномасштабне вторгнення
Як ви вже читали вище, що в мирному житті працював в офісі, ходив в класичних костюмах, їздив у відрядження закордон, ще будучи студентом він закінчив військову кафедру зі званням молодшого лейтенанта по спеціальності зв’язківець.
«Пам’ятаю, 24.02.2022р. ми з братом знаходилися в Києві і прокинулася від гучних вибухів, кожен у своїй домівці. У страху від цих подій ми зідзвонилися, і швидко виїхали до батьків на захід України. Певний час там жили. Навесні зателефонували із адміністрації неполоковецької територіальної громади і сказали з’явитися у військкомат. Хоч Ваня прожив майже все життя в Києві, але прописка в нього була неполоковецька. Звичайно ми не хотіли щоб Ванька ішов на війну… Але він нам відповів — «Я не буду ховатися! Це мій обов’язок! Хто як не я!?».
Не з чуток та не з переказів, Ваня як ніхто пам’ятає реальні вибухи, руйнування цивільних міст та сіл, вбивство та катування мирних жителів і ці всі жахіття які робили росіяни! Найбільше його жахало те, що росіяни робили з дітьми під час окупації. Те, що російські виродки бомбили житлові будинки та лікарні. «Я ще можу зрозуміти, що вони (росіяни) бомблять на фронті військових. Але те , що вони витворяють з мирними жителями України, а тим більше з дітьми, просто в голові не вкладається…» - слова Івана.
Ми дуже сильно переживали, коли Ваня мобілізувався. 17 травня ми бачили його востаннє… Я, його рідна сестра, просила — «Ваня бережи своє життя будь-що!». «Не переживай Ксю, все буде тіп-топ!» — останні слова, які я чула від брата коли бачила в момент прощання.
«В той період, я була вагітна, і Ваня, для того щоб я не засмучувалась і не нервувала, спочатку вже будучи на навчанні, а пізніше на фронті, казав мені: «Ксюха, не переживай, це погано впливає на красу! В мене все добре!». — спогади Оксани.
При розмові з мамою, будучи на війні, Ванька намагався підібрати найспокійніші слова та коректні фрази, аби лиш батьки не впадали у відчай та неспокій.
На захисті країни
Пройшовши навчання у Військовій академії м. Одеса за спеціальністю бойове застосування десантно-штурмових повітряно-десантних, гірсько-піхотних і морської піхоти з’єднань, військових частин, підрозділів серед офіцерського складу ЗСУ терміном ледь в один місяць ( до слова, тут на навчанні він теж мав звання командира взводу) отримав звання лейтенанта . Ваню одразу відправили в Донецьку область Покровський район, де вже тоді було пекло. Але перші тижні його взвод не увесь час був на самому нулі, тільки тоді коли виконували бойові завдання.
Іван Гончаров займав посаду командира 2-го гранатометного взводу роти вогневої підтримки 25 ОПДБр.
Побратими згадують Івана як мудрого командира, у якого все впорядковано, як сильну, справедливу, відважну, цілеспрямовану та духовно міцну людину.
Коли Ваня тільки познайомився зі своїм зводом, то був дуже шокований. Бо хлопці не були готові до війни! Такі базові речі як броніки, каски, турнікети і багато чого ще, Ваня дістав хлопцям через свого друга Женю та волонтера. Навіть такі елементарні речі як намети чи клейонки/брезенти, нічого у зводі не було. Коли йшли зливи, хлопці буквально тонули в багні. При жаркому сонці — пеклися. Ваня шукав шляхи як і де дістати всі потрібні речі, щоб хоч трохи полегшити перебування на лінії фронту.
Один з найстарших побратимів у взводі розказував так про Ваню: «Ми знали, що Ваня у мирному житті не був військовим. Але будучи нашим командиром, при вільній нагоді він вишукував та вичитував будь-яку інформацію про війну, про стратегію, про різні засоби та технології. Не завжди погоджувався з вищим керівництвом. Проте мав свою думку, яка мала розумне обґрунтування!».
Ваня неодноразово просив підтримку волонтерів та волонтерських організацій. «Пам’ятаю, вже з інтернету я дізналася, що Іванкові друзі збирають кошти йому на пікап для військової справи. Згодом і ми з чоловіком підключилися до цього збору. Хлопці за кордоном знайшли підходящого «коника» і вже почали транспортувати до України. Автомайстри зробили пікап під Ванін запит — кузов оснастили під гранатомет, а номерні знаки автівки найменували, як просив Ваня - «Фенікс». Ще до трагічної події, про яку навіть не здогадувався ніхто, Ваніні друзі жартували — «Ваня, ти ще на «Феніксі» будеш в Києві розсікати після закінчення війни.»
Поки в тилу України, ми займалися питанням автівки, то на фронті саме в цей час , скоропоспішно Івана перевели в інший — лінійний взвод на самий нуль в Бахмутський район. Для нас це було шоком. Тому, що при телефонній розмові Ваня казав, що скоро має піти у відпустку. А ще зі слів Вані, його мали підвищити до командира роти.
На нульовій позиції зв’язок з Ванею був жахливий. Ми ледь могли розібрати через слово, а то і взагалі нічого не зрозуміло було. На фоні розмови весь час чулися гучні вибухи… Ванін голос був в ті дні дуже схвильований та тремтячий, голова сильно боліла, що зовсім не схоже на нього. Ще він казав при розмові з батьками: «Я переживаю, як іти на завдання через два-три дні, коли мені вище керівництво дало незнайомий взвод. А деякі з хлопців тільки-но вийшли з засідки!». Іх мали відправити в нас. пункт Константинівка .
Останнє повідомлення від Вані було 7 серпня, коли він пішов на бойове завдання… Після цього зв’язок з ним було втрачено… назавжди.
Я повернуся, мамо, додому...
11 серпня до батьків прийшли з неполоковецької адміністрації, щоб сповістити трагічну звістку — 9 серпня 2022р. наш титан, улюблений Ваня, героїчно загинув у населеному пункті Кодема Донецької області (хоча ми вважали , зі слів Вані, що він мав би бути в Костянтинівці), захищаючи державну цілісність та суверенітет України, від вибухових елементів. Тіло полеглого Воїна-героя привезли майже через тиждень. Чин поховання відбувся 17 серпня 2022 року на кладовищі у смт Неполоківці Чернівецької області. Іванові речі та рюкзаки з передової прийшли поштою приблизно через 9 місяців після загибелі…. Батьки до сих пір не наважуються розкладати його речі…
У День Героїв України (23 травня 2023р. ) побачила світ 5-я серія віршів-присвят «Речники хоробрості», в яку увійшла й поезія присвячена Іванові Гончарову — жителю неполовецької громади до річниці загибелі Героїв:
Повертаючись до історії про пікап, на жаль Ваня не зміг дочекатися авто. Згодом було прийнято рішення відправити Ваніного «Фенікса» випалювати москалів в ту ж пекельну Донецьку область, Бахмутський напрямок, під керівництвом окремої розвід роти «Sprut». Ці хлопці потім відзвітували, що завдяки «Феніксу» , змогли зробити велику справу, тоді ще у 2022 році вибили москалів з населеного пункту під Бахмутом.
Указом президента України від 28 липня 2023р. N 467 серія ОК N 059232 Іван Гончаров був нагороджений орденом (Знак ордена N 66372) Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за бездоганне виконання військового та службового обов'язку, виявлену при цьому доблесть і честь.
Нам хочеться вірити в те, що Ваня, як той фенікс, все ж зміг відродитися з вогню!
Останній бій
Лейтенант Гончаров Іван Валерійович, командир 2-го гранатометного взводу роти вогневої підтримки 25-ї ОПДБр, героїчно загинув від вибухових елементів у населеному пункті Кодема Донецької області захищаючи державну цілісність та суверенітет України, за що нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня посмертно.
с. Кодема, Світлодарська громада, Бахмутський р-н, Донецька обл.
Україна
9
.VIII
.2022
Герої не вмирають
Спогади рiдних i близьких
Остання адреса
смт Неполоківці, Чернівецької обл.
Спадщина та пам'ять про ваших близьких не зникне.
Створіть вічну сторінку спогадів про людину, яка вам була близька. Збережіть спогади для майбутніх поколінь
Створити сторінку спогадів
