Мазур Юрій Олександрович 23.08.2002 — 11.11.2024 Герой, який залишив у серцях не просто пам’ять, а любов, силу й вічне світло. ⸻ Народжений під мирним небом села Сахнівці Хмельницької області, Юрій Мазур був улюбленцем усіх — «Юрчиком», як ніжно його називали. Ще в ліцеї він вмів згладжувати конфлікти, об’єднувати, нести спокій.Його присутність була як світло: проста, тепла, щира.

👩‍👦 Мама — серце, в якому він завжди житиме вічно Мазур Тетяна — його мама, його оберіг. Жінка з величезним серцем, яка завжди чекала своїх дітей додому. У її кухні завжди пахло улюбленими стравами. Мама завжди сумувала. Дзвонила, питала: — «Коли ви приїдете?Я зварила ваш улюблений борщ,чекала з вірою, що ось-ось знову обійме. І коли вони з’являлися на подвір’ї — її очі світилися світлом💔 Мама береже кожен момент, як перлини, часто згадує , як Юрчик носив мене на баранках через кущі — жартома, з любов’ю. Казала: «Мій синочок — романтик». У мами з Юрчиком був особливий, глибокий зв’язок — той, який не розірвати ні часом, ні відстанню. Вона завжди тішилася, що має таких дітей💔 Мазур Олександр — батько Юрчика. Юрчик підтримував зв’язок із татом, дзвонив йому, цікавився, як у нього справи. Навіть перебуваючи в Донецькій області, знайшов можливість зустрітися з ним. Та зустріч стала важливою для обох.

Юра був наймолодший у сімʼї. Його старший брат — Віктор Караван У Юрчика з братом Віктором був особливий зв’язок — справжня братська любов, перевірена роками. Ще з дитинства Вітя стояв за Юру горою, як старший, як захисник. Вітя з теплом згадував, як катав його у зеленій дитячій колясці вздовж берега — тій старенькій, колишній, з тканинним капюшоном. А вже дорослими, коли йшли разом на риболовлю, то найбільше цінували можливість побути вдвох, просто брат із братом. Побути наодинці, поговорити по-чоловічому, або просто помовчати. Це була тиха, міцна дружба, що не потребувала зайвих слів. У тих хвилинах — справжня суть їхнього зв’язку. Сестра — Христина Мазур — була для Юрчика близькою подругою і підтримкою. У дитинстві вони часто гралися разом у дворі та мріяли про доросле життя. Юра завжди дбав про неї, був поруч, коли потрібно було допомогти, і захищав її, коли хтось ображав. Вони ділили дитинство, спогади й теплі моменти за рідною домівкою. Разом вони проводили безтурботні дні: ходили на риболовлю, сміялись, жартували, ловили не лише рибу, а й ті миті, які залишаються в серці назавжди. І зараз, коли Юрчика вже немає поруч, він досі часто сниться — ніби живий. У цих снах він такий, як завжди: усміхнений, щирий і рідний. І в цій миті, здається, що час повернувся назад — туди, де ще не було болю і втрат. Там, у снах, він досі з нами.

Після школи обрав професію електрозварювальника, але серце кликало до іншого — до служіння. У 18 років він підписав контракт із Національною гвардією України, і вже невдовзі проявив лідерські риси, за які його направили на навчання в школу сержантів. Відданість, гідність, вірність присязі — ці якості супроводжували його від Хмельницького до Харкова, від Золочева до Німеччини і до лінії фронту.

Ми з Юрчиком познайомились у моєму селі. Так почалася наша велика історія. Часто він був у відрядженнях — навчання в Золочеві, поїздка до Німеччини, служба в Харкові й на Донеччині. Але я завжди його чекала. Його приїзди були несподіванками: він не попереджав, а дзвонив і казав: «Біжи, я вже йду додому!» Я бігла до нього, він кидав свої баули, обіймав так міцно, ніби час зупинявся. Юра обожнював мій борщ. Це була наша маленька традиція. Ми разом готували їжу, гуляли по набережній, по парку Чекмана в Хмельницькому, любили вечірнє місто, обійми💔 Ми планували одружитися. Обручки купили, але не встигли… війна забрала в нас майбутнє, якого ми так хотіли. Юра мріяв про донечку, казав, що хоче, аби вона була схожа на мене.Він завжди дарував квіти, добрі слова, підтримку, був моїм героєм ще до того, як став Героєм для всієї країни. Ми зробили парні татуювання з написом, що означає: «Кохати до останнього подиху, до останнього стуку серця». Це була наша обіцянка. І навіть зараз, коли його вже немає поруч, я відчуваю: він виконав свою — до останнього подиху. А я любитиму його до останнього свого.

Юра щиро любив — свого тестя і тещу. Часто з посмішкою казав: “Вони такі молодці, я їх дуже поважаю.” Йому було приємно приїжджати до нас у село — це місце стало для нього другим домом. Там, де завжди по-родинному тепло, щиро і затишно. Ми збиралися всі разом, як традиція — жарили шашлик, сиділи за одним столом, розмовляли, сміялися. Юра радів таким моментам. Він тішився, коли всі рідні приходили, щоб побути з ним. У цих простих зустрічах було справжнє щастя. Пам’ятаю, якось ми разом із Юрчиком приїхали до моєї сестри на її розпис. Було дуже душевно — родинне свято . Її чоловік тоді був із гіпсом, але це не завадило їм із Юрою по-швагровськи випити. Вони весело жартували, разом щось вигадували, а потім так кумедно ходили — один із гіпсом, інший підтримує. Всі тільки й сміялися, дивлячись на них. Юра вмів наповнювати прості миті щирістю й теплом. І цей день став ще однією дорогою згадкою серед наших спільних спогадів.

Приїхали ми в Констаху. Пише мені командир: — Горбуша, треба буде мінувати дорогу, щоб там не проїхали підари. Кажу до Псіха: - Ми ж не сапери — то не то щось… А Кобра (Юра) каже: — Та нічого, зараз приїдуть сапери азовські, покажуть, як правильно мінувати. Ну, через хвилин п’ятнадцять приїжджають. Дістали ТМ-ку. Думаємо: ну, вже трохи легше. Розказали нам, що й як. Заїхали на позиції, всю ніч скидали ТМ-ки. Потім ходили, збирали — одну не знайшли. На другий день вирішили йти мінувати. Позиція була важка — міномет по нас бив цілодобово, дрони підарські постійно літали. Скиди були серйозні. Зловили вікно — і пішли. Взяли всі по дві міни, метрів п’ятдесят відбігли від бліндажа. Кобра сів під дерево, я йому кажу: — Слухай, небо, як тільки чуєш дрона — кричи! З Псіхом прибігли ми на дорогу — і тут: появляється дрон. І зразу ж: бах! — міномет. Ми назад у бліндаж, все в криках, розуміємо, що як спалять — то нас не буде. Але трохи перечекали і таки вирішили йти. Закопали ми дві міни. Кобра пішов далі — ще закладати, а я ті маскував. І тут знову дрон. Залягли. Я під дерево, чуб завис, дрон прям над головою — тільки чекаю: бух! — і скид на мене. Поруч була яма — я туди пригнувся. І Юра зразу за мною заплигнув. І як тільки ми вдвох у ту яму — міномет по нас щільно так… Побули трохи — і назад у бліндаж. Отак ми і стали “саперами”. Закрили дорогу на Леонідівку. Хоч зараз її вже взяли підари, але тоді — зробили, що треба. А далі вже коротко — вихід. Зібралися з Коброю й Псіхом, їдемо. Все нормально: виїхали з Констахи, і тут — бух! — ФПВ підарська в броню. Ми ще метрів двісті проїхали, взяли двох поранених і назад трішки — і ще одна ФПВ прямо в борт. Машина стала. Біжимо. Забрали з Псіхом пак, підбуля, біжимо, дві посадки проминули — хто куди. Ми з Коброю — під деревце, чекаємо машину. Дрони літають, як комарі. Вже придумуємо, куди далі тікати. Тут під’їжджає Козак. Всі до нього. А в нього вже шістнадцять чоловік, автомати, рюкзаки, міномет, генератор. Я на крісло прижимаюсь, Кобра — зверху на всіх пластом, ще один на нього. І їдемо, як «шпроти». Рахували кожну ямку дорогою. Приїхали назад у Констаху, двері відкрили — а вилізти не можем, усе затерпло. Ну, через два часа — знову я, Псіх і Кобра були вже на позиції. Юрчик завжди виконував бойові завдання під вогнем і завжди повертався на позицію. Його рішучість і відвага — в кожному кроці.

Його серце було сильним, а дух — непохитним. Він не шукав слави, але став прикладом. Для побратимів — брат. Для родини — опора. Для коханої — все життя. Його усмішка, жарти, готовність підставити плече залишили глибокий слід у кожному, хто був поруч. І навіть коли його вже немає поруч фізично — Юра з нами. У спогадах, у серцях, у кожному вчинку, що робиться з любов’ю та гідністю. Кобра з нами. Назавжди💔