Садовенко Дмитро Юрійович, 01.06.1999-19.02.2025

Дмитро Юрійович

1999

Садовенко

2025

1999

2025

17-та окрема танкова Криворізька бригада імені Костянтина Пестушка

Сухопутні війська

Позивний

Плюсік

Звання

Молодший лейтенант

Посада

Командир роти

Відзнаки та нагороди

Орден “За мужність” lll ступеня

Наказом Президента України № 432 Від 21.06.2022, "", нагороджений орденом Орден “За мужність” lll ступеня

Читати детальніше

Сталевий хрест

Наказом Міністра оборони України № 1766 Від 02.12.2022, "", нагороджений орденом Сталевий хрест

Читати детальніше

Воїн-миротворець

Наказом Міністра оборони України № 614 Від 06.11.2019, "", нагороджений орденом Воїн-миротворець

Читати детальніше

«За оборону України» І ступеня

Наказом Президента України № 559/2022 Від 05.08.2022, "", нагороджений орденом «За оборону України» І ступеня

Читати детальніше

Він мав жити. Не виживати. Любити без поспіху, дихати без страху, засинати не від виснаження, а від спокою. Його життя згоріло на війні. Йому не дали часу на мрії, на дурниці, які роблять нас щасливими. Його юність проковтнула тиша окопів. Він рятував, коли сам потребував порятунку. Посміхався, коли всередині кричав. Ховав втому, голод, страх, щоб інші відчули себе живими. Його не стало, але лишилась порожнеча, в якій досі лунає його мовчазна любов

Одіжна Юлія

Наречена

Біографія

ЖИТТЯ ДО ВІЙНИ

Народився 1 червня 1999 року — у День захисту дітей. І все життя захищав. Тих, кому було страшно, хто втрачав надію. Захищав по-своєму — тихо, міцно, з любов’ю. До самого кінця. Його виховувала мама, яка була йому і любов’ю, і опорою. Батьківське тепло він знаходив у рідних, друзях, а згодом — у побратимах. Він навчився бути мужнім раніше, ніж мав право на слабкість. Але попри це, ніс у собі неймовірну доброту, щирість і любов до людей. Він був не по роках мудрим. Неймовірно добрим. Теплим, щирим, світлим. Він ріс спокійно, самостійно, неначе завжди розумів, що життя не обіцяє легких шляхів. Але вірив — у правду, у добро, в людей. Закінчив юридичний університет у Харкові. Але справжні знання здобував не в аудиторіях — а в окопах, серед вибухів і втрат, серед тиші, яка настає після бою.

ТИ МІЙ ДІМ...

Ми познайомились на війні. Я передавала машину його роті — навіть не знаючи, що переді мною стоїть людина, яка переверне все моє життя. Просто хлопець у формі, з очима, в яких — тиша і біль. А потім — розмови до ранку, схожість у всьому, сміх, мрії, життя на межі. Ми любили там, де все мало б руйнуватись. Я боялась за нього до тремтіння. Закривала потреби роти, тільки б він жив. Ми сварились, мирились, готували вечерю на буржуйці, говорили про весілля і дітей. Він був моїм домом навіть серед війни. А тепер — порожнеча. Він не встиг пожити. Не встиг одружитись, стати батьком, збудувати наш дім. Я не встигла витягти його з того пекла. І тепер ніколи не буде “ми”. Лише любов, що розриває серце. І біль, якого не пояснити. Бо світ не зрозуміє, що він був усім.

АТО

Йому було 18, коли він підписав контракт із 93-ю бригадою «Холодний Яр». З того моменту його домом стала земля. Сира, холодна, розірвана снарядами. Його ліжком — мокрий бліндаж, його вечерею — сухпай, його родиною — побратими. Замість мрій — страх за побратимів. Замість життя — виживання. Страх, який не давав заснути. Біль, який не встигав затихати. І відповідальність, яку не кожен дорослий витримає. Позивний — «Плюсік». Проте в його очах жила втома й ніжність, яку він ховав за спокійним тоном і залізною витримкою. Донбас, Авдіївка, Волноваха, Рубіжне… Він йшов туди, де найстрашніше. І не втрачав себе, людяність. Навіть тоді, коли втрачав друзів. Коли кров уже не змивалася з рук. Коли сам не мав сил — але знаходив їх для інших. У 2019-му він ніс миротворчу службу в Конго. У 2020-му — став командиром. У 2021-му — молодшим сержантом. Вів молодих хлопців у бій — ніби рідних дітей. Брав на себе страх, відповідальність, вагу рішень. І ніколи не тікав.

Повномасштабне вторгнення

2022 року мав завершитись другий контракт. Діма хотів повернутись до мирного життя. Але прийшла велика війна. І він залишився. Пройшов Ізюм, Бахмут, штурми на Харківщині та Донеччині, Курщину. Вів побратимів через пекло. Став головним сержантом роти. Підтримував інших, коли вони падали. Мовчав про власний біль. Не розповідав мамі, що ледь живий. Не хизувався нагородами. Просто тримався. Він ріс разом із війною. Став командиром, наставником, плечем для тих, хто слабшав. Став сином для багатьох побратимів та їх сімей, і батьком тих, за кого ніс відповідальність. Вірив, що зможе врятувати когось ще. Що знання й досвід допоможуть вберегти, вистояти, перемогти.

Останній рік життя

У 2024 році перейшов до 17-ї ОМБР. Став командиром роти. Підписав офіцерський контракт, отримав звання молодшого лейтенанта. Він не шукав звань заради статусу. Він просто хотів мати більше можливостей захищати. Більше відповідальності — бо інакше не вмів. Він формував нову роту майже з нуля. Навчав хлопців усьому, що сам встиг вивчити за роки війни — не з книжок, а з окопів, вогню, болю. Вчив їх, як вижити. Як вийти з бою живими. Вчив так, як ніби від того залежало усе. Бо залежало. Він не був із тих командирів, які говорять зверху вниз. Не ламав, не принижував. Він умів чути. І навіть у найтемніший момент знаходив слова — такі, що тримали людей живими. У серпні їхню роту терміново перекинули на Сумщину. А звідти — на штурми Курщини. Чужа земля, чужі поля, повні смерті. Але Діма був поруч. Він залишав себе без РЕБу, щоб запустити дрон і бачити, як дихають його хлопці. Виснажений, без сну, без їжі — він не відходив від рації. Знав, де хто лежить. Хто не відповів. І якого звуку не було надто довго. Вивів роту з оточення майже без втрат. І вже за добу — знову був з ними на позиціях. Знову у пеклі. Без права на слабкість. Він був не просто офіцером. Він був тим, хто брав біль на себе. Хто тримав не лише фронт — тримав людей. І лишився назавжди в тих, кого врятував. В тих, хто вижив завдяки йому. І в тих, хто назавжди нестиме його в серці.

Останній бій... Суджа, Курська обл.

19 лютого 2025 року він отримав терміновий виклик на бойове завдання. Щоб не наражати побратимів на небезпеку — сів за кермо сам. Він добре розумів: ворог цілитиме саме у водійське місце. І так і сталося. Він отримав смертельне поранення. Це була боротьба — з болем, страхом, з розумінням, що шансів обмаль… Але він тримався. Боровся до останнього подиху. Сподівався. Жити… Та серце не витримало нестерпного болю, а тіло — великої втрати крові… Він повернувся додому на Щиті. З відкритими очима… Ніби просто замислився про щось важливе. Ніби ось-ось повернеться до розмови. Я ніколи не забуду ці очі. Очі, в яких було стільки життя… Очі, які любили світ — і вірили в майбутнє.

Спогади рiдних i близьких

Ми познайомились на війні.
Я передавала машину його роті, навіть не знаючи, що він командир.
І навіть не підозрюючи, що з того моменту моє життя почне ділитись на “до” і “після нього"". Просто хлопець у формі, з глибокими очима й поглядом, що ніби бачив більше, ніж дозволено людській душі. Розмови до ранку. Про все. Про глибоке. Про справжнє. Кожного тижня, передаючи допомогу для його підрозділу, я бачила, що він — моє дзеркало. Ми схожі. Зовні й всередині. Так однаково сміємось, думаємо, сприймаємо світ. Так само мріємо. Такі схожі: поранені минулим, змучені відповідальністю, сильні для інших і втомлені всередині.
Ми ніби жили одною душею, хоча ще не встигли сказати вголос усе, що мали б. Ми зустрічались на фронті — там, де серце стискає вибухами, але він робив усе, аби війна не з’їдала наші стосунки. Він відділяв її від “нас”, як міг. Мало говорив про втрати, про минуле — щоб мені не боліло ще більше, ніж уже було. І я закохувалась ще сильніше. З кожним днем, з кожним боєм.
Я боялась за нього до тремтіння в руках. Закривала по максимуму всі потреби його роти — волонтерство, робота, нічні закупівлі, — аби тільки він був живий. А потім фронт став нашим домом. Тимчасовим. Але справжнім. Ми жили разом — не у мріях, а насправді. Разом готували вечерю на буржуйці. Ми сміялись. Ми сварились. Ми прощали. Ми мріяли. Про весілля. Про дітей. Про дім. Про життя після.
Ми творили сім’ю там, де здавалось, що неможливо любити. Але любов була. І вона була всім. Я знала, якою буде наша кімната. І щоранку я уявляла, як він будить мене своїм тихим голосом, цілує у скроню і каже: “Вставай, Володимирівна, життя чекає”.
А тепер — порожнеча. Він загинув. Раніше, ніж ми мали одружитись. Раніше, ніж встигли народити дитину, збудувати наш дім. Раніше, ніж я встигла сказати ще тисячі ніжних дрібниць, які носила в серці. Не встигли показати одне одному, що світ — не лише біль.
Я так хотіла подарувати йому життя, де є море, сміх, спокій.
Де не треба воювати, доводити, боротись. Де він міг би просто бути.
Бо він не жив. Його життя — це війна з дитинства і до смерті.
І я не встигла витягти його звідти. І тепер ніколи не буде “ми”.
Ніколи не буде дітей, які б несли в собі його очі, його голос, його пам’ять. Ніколи не буде продовження. Ніколи не буде його. Мені лишається тільки жити у минулому.
Прокидатись у ліжку, де тепер лише одна подушка.
Тримати його речі й нести їх, як святиню.
Шукати його в чужих обличчях, у знаках, у снах. Але є любов. Така сильна, що зупиняє подих.
І біль. Такий глибокий, що хочеться кричати — та не можна. Бо світ не розуміє.

Юлія Одіжна

Наречена

Додати спогад про людину