75 років ~ 922 місяців ~ 3952 тижнів ~ 27665 днів ~ 663960 годин 75 років ~ 922 місяців ~ 3952 тижнів ~ 27665 днів ~ 663960 годин 75 років ~ 922 місяців ~ 3952 тижнів ~ 27665 днів ~ 663960 годин 75 років ~ 922 місяців ~ 3952 тижнів ~ 27665 днів ~ 663960 годин 75 років ~ 922 місяців ~ 3952 тижнів ~ 27665 днів ~ 663960 годин
Володимир Семенович
15th Dec 1943
Полапа
12th Sep 2019
15th Dec 1943
12th Sep 2019
Напишіть якомога детальну біографію. Це дозволить передати пам'ять про людину через покоління. Якщо ви не можете згадати якийсь момент із життя, не переживайте! Біографію можна відредагувати чи доповнити у майбутньому
Іващенко Наталія
донька

Біографія

Місце народження
Полтава
Студентські часи
Не знаю
Батьки
Полапа Марфа Полапа Семен
Діти
Іващенко Наталія володимирівна Полапа Інна Володимирівна Полапа Анна Володимирівна
Останні роки життя
«PERSONA GRATA»: ГОЛОВНИЙ ОТАМАН ВОЛОДИМИР ПОЛАПА Цикл зустрічей із цікавими людьми продовжить спілкування із козаком, митцем, краєзнавцем та реставратором Володимиром Полапою ВЕД.: Привіт усім слухачам «Вашої хвилі». На рідному радіо, як завжди, о цій порі стартує «Персона грата» — соціальний проект з інтернет виданням «Полтавщина». У цій програмі ми спілкуємося з відомими людьми нашого краю, знайомимося з неординарними, цікавими, талановитими особистостями, про яких варто знати. В студії з вами — Вікторія Мокрій, а також наш гість — головний отаман служби козацького самоврядування, козацької громади Полтавщини, генерал-полковник, поет, журналіст, художник, краєзнавець, реставратор Володимир Семенович Полапа. Доброго дня Вам! ПОЛАПА: Доброго дня! ВЕД.: Володимире Семеновичу, готуючись до програми, я зрозуміла, що Ви — надзвичайно енергійна і сильна людина. Де такі народжуються? Кілька слів, розкажіть про себе: звідкіля Ви, хто Ваші батьки, де навчались, працювали? ПОЛАПА: Я народився в Полтаві, отам, по вулиці — вона зараз маршала Бірюзова, а тоді вона називалась Великорешетилівська. Батько загинув в 44-ому, через 4 місяці після нашого народження. І виріс тут я, аж до армії в Полтаві. Тут же навчався в школі № 18 і в ремісничому училищі № 1. А потім закінчив школу вечірню, середню освіту отримав для того, щоб потім отримати вищу освіту. Бо, як я вважав, людина без вищої освіти — це взагалі дурень. Ну так складалось життя в наші часи. А тим більше, що росли ми на вулиці. Безбатьківщина. Пам’ятаю голодовку 47-го року, малими були, пам’ятаю, що даже були випадки, що люди людей їли тоді. Ну вижили з великим трудом. А потім пішов працювати, коли з армії повернувся. В армії я був в Германії більшу частину, майже 3 роки в Германії прослужив, подивився там в Дрездені на відомі твори самих видатних художників світу. Там у Дрезденській галереї. Нас відпускали в увольнєнія, коли хотіли ми туди — нас і відпускали. Хотя тоді така напруга була міжнародна. Це якраз період кубинського кризису, коли стояли вже на грані 3-ої світової війни. Пам’ятаю, що ми там з автоматами, протівогазами лягали спати. В общин, життя отак складувалось, що... ВЕД.: ...постійно Ви в русі знаходилися. ПОЛАПА: А коли з армії прийшов, то працював на заводі працював слюсарем-збірником. Потім ким тільки не працював. Куди тільки не кидали молодих хлопців. Перша була тут бригада комуністичного труда — ото туди мене уткнули, я подивився: можна там грижу не тільки людині, а й слону получить. Гроші платили хороші, а були, як раби. Це по моїй натурі козацькій ніяк не підходило мені і я перейшов на друге підприємство, вже потім пішов ва армію. Ну це таке. Тому що батьки мої, діди й прадіди в Диканській сотні в Байраці жили, потім переїхали в Полтаву, а тут якщо голодовка 33-го — взагалі із Рибців перебралися у саме місто. Це дозволило вижити, тому що раз був геноцид, особливо козацького народу, то, якби вони не перебралися у місто, то просто були б знищені. Батько працював на аеродромі, спеціалістом, красив самольоти, як мати казала, а мати на новобудовах в Полтаві. Тоді після війни все ж було розгромлено — одні руїни стояли. А потім потихеньку все відбудували. ВЕД.: Я так розумію: не зовсім солодке життя у Вас було. Але, попри все, Ви залишилися і залишаєтеся такою допитливою людиною, енергійною, скільки захоплень маєте. Ким Ви себе вважаєте насамперед на сьогодні? ПОЛАПА: Ще мати вчила: ми живемо по звичаєвому праву, тому що воно передається, воно не писане це право звичаєве, козацьке право, я по ньому і живу. ВЕД.: Ви — козак? ПОЛАПА: Наприклад, я принципово не можу вкрасти. От не можу вкрасти. Я не можу збрехать. Якщо я це зроблю, я просто собі сам свиню підложу. Тому я стараюсь ніколи не переступати грань людяності. І вбачаю я себе... хотів би бачити, ну старався так — бути Людиною тільки з великої літери. Даже в віршах своїх, в яких я... все життя займаюсь поезією, це, починаючи ото з армії, і до цих пір я займаюсь поезією не просто так — римую рядки, але вже, якщо напишеш вірша, то треба, коли ти його читаєш народу, то відповідаєш. Не можна римувати й подавати людям, щоб слухали твою дрєбєдєнь. Треба вже, якщо написав вірш, так він повинен бути достойним того, щоб людям його показати. Зробив якусь... написав картину — значить, вона достойна повинна бути. Тобто, взагалі від майстерності художника чи поета завжди повинна ставити дуже високу планку для самого. ВЕД.: Володимире Семеновичу, ми заговорили про вірші. Чи не могли б Ви щось нам прочитати з Вашого улюбленого? ПОЛАПА: Ну з улюбленого... я завжди, коли виступаю, то люди ж хочуть зразу ж побачити: що ж це за поет? А я їм читаю такий віршик, він називається «Тузік». Як не дивно, але в ньому сконцентрована величезна кількість мого життєвого досвіду. І ось я їм... Будь ласка, зачитаю. С цепей сорвались две больших собаки, Вздыбили шерсть на шеях и боках, И не казали, где зимуют раки, А рвали насмерть глупого щенка. Не вырос он семь месяцев до Туза, Был просто Тузик — ласковый, незлой. И лапу — и большим, и карапузам Он подавал, считая: это — свой. А те его — за глотку и — об землю! Летела шерсть и кровь багрила снег. И, если б не сосед, щенка б заели И шкура не сгодилася на мех. И я представил: как же все похоже На жизнь мою в таежной глушине, Цепные люди рвут с рубахой кожу, А душу яростней вдвойне и нет соседа Даже для обмана. Которого бы другом называл, И потому щенку я промываю раны, Чтобы мои он после зализал. А он глядит по-детски, удивленно, С немым вопросом, трудным для зверей: С чего животных любите вы больше, Чем рядом находящихся людей? Задал щенок проблему на полвека, Души качнулись чуткие весы, Чем больше в человеке человека, Тем злее рвут его цепные псы. ВЕД.: Браво. Дуже гарний вірш. ПОЛАПА: А чому російською мовою? Майже 40 років я провів в мандрах. ВЕД.: Дуже цікаво. Розкажіть нам, будь ласка, про цей відрізок вашого життя. ПОЛАПА: Я, коли повернувся з армії, рік пропрацював карбюраторником в автоколоні № 1, а потім поїхав на цілину, бо моя сестра поїхала ще з першими ешелонами в 53-ому році, і я туди поїхав — Целіноградська область, райцентр Вишньовка. О-о-о, значить там вишні ростуть! Назва така романтична. І я поїхав за той романтікой. Але, коли туди приїхав, то там те, що нам давала центральна преса, що там писав Брежнєв, що писав Моргун про цілину — воно дуже-дуже мало відповідало дійсності. Тому що держава їх утримувала, а нам приходилось все це на своєму горбу виносить. Було таке, що... як я там в віршах пишу: на целину хлебал.????.. на БАМе строил города, и верил, что добром отплатят, и верен этому всегда. Оці мандри — вони виникли... ВЕД.: ...не просто так? ПОЛАПА: ...вони не просто так, да. Чому? По-перше, тоді я не знав історію козацького народу — чітко, як вона є. Просто те, що нам давала комуністична партія, ми його читали, думали, що це — історія. Але, коли почали зараз... ВЕД.: А Ви — етнічний козак? ПОЛАПА: Етнічний. ВЕД.: Поясніть, це — як? ПОЛАПА: Різниця... ВЕД.: Від діда-прадіда? ПОЛАПА: З діда-прадіда. Козаки — це народ, це — не військовий стан, як Петро I опреділив нас станом. Спочатку, що це — військовий стан руського народу, а потім Катерина вообще перевела, що народу такого немає, єсть тільки, значить, «военное сословие». А не можна народ на «сословия» поділити. ВЕД.: Як Ви стали козацьким генералом? ПОЛАПА: Я познайомився з Юрієм Михайловичем Дмитренком, ми довго переписувалися, тому що він почав відроджувати козацький народ. До цих пір козацький народ на Україні не реабілітований. В 19-ому році Ленін і вся його кагала прийняли рішення про повне винищення козацького народу як класу. Але ж народ знищити не можна. Козацькому роду нема переводу. І не буде. Чому? Тому що народ... хоть один козак де чи козачка останеться — все рівно гени козацькі залишаться. А козацький народ — ось ми дивимся передачу по телебаченню, що вони пішли десь ??? в гени ті ж самі і вони оцей генний апарат козаків — він самий сильний. Чому? По-перше, козаки завжди войовничі, вони захищають. Не тільки себе, свою землю, а й свій рід. Весь час воювали. Це ж нізвідкіля не береться. Людина повинна захищати своє добре ім’я, свою землю захищати, матір, батька захищати. Оця основа і є основа козацьких законів, по яких ми живемо, звичаєве право, називається. ВЕД.: Певні принципи? ПОЛАПА: Да, це — закони, закони життя. Ви дивіться, перша в світі конституція — ким написана? Орликом, козаком. Колесо хто перші придумали? Козаки. ВЕД.: Скажіть, будь ласка, а як ви популяризуєте засади козацтва: якісь свята проводите, з молоддю зустрічаєтесь? Чи спілкуєтесь з козаками інших областей України? ПОЛАПА: Звичайно, ми зустрічаємося. ВЕД.: Розкажіть. ПОЛАПА: По-перше, з молоддю, яка в Полтаві. Нерідко я виступаю в школах, в університетах, в інститутах. Мене запрошують і як поета, і як козацького керівника. По-друге, молодь частіше за все приходить до нас сама. Тому що зараз як залізе молода людина на помойку того Інтернету, просиджує там годинами або клацає оті ігрушки... ВЕД.: Оце і цікаво: чи складно залучити молодь до козацького життя у наш час, коли більшість молодих людей віддає перевагу інтернет-розвагам чи взагалі нудяться, нічим не займаються? ПОЛАПА: А тут — рівень дурості. ВЕД.: У вас єсть якась методика, як привити любов до козацтва? ПОЛАПА: Коли я розмовляю з молодими людьми, різними... ВЕД.: ...різного віку. ПОЛАПА: Да, різного віку. Молоді люди це і школярі, у нас школи цілі вступають в козацтво, цілими школами. ВЕД.: Їм це цікаво. ПОЛАПА: Чому? Тому що населення на Україні це — 72%, це — козацьке населення, це — генофонд. І вони не можуть просто прожити так, щоб народився, похрестився, народив дітей і помер. Все. Життя сто років — це минуло. Козаки так не можуть. По-перше, кожний з них, як оті самураї, вони не тільки вміють воювати, вони й вірші вміють писать. Життя у них тому й складне, що вони не народились для того, щоб проіснувати, а для того, щоб щось створити. А цим самим і врятувати світ. Зараз, дивіться, яка розруха іде в умах людей. розруха. ВЕД.: А як ви саме? Розкажіть от певні методи, як ви... ПОЛАПА: Приходе до мене, наприклад, узнав від когось — молода людина й каже: я хочу стать козаком. Будь ласка. Узнаєм, хто він, що він. Балакаємо з ним, хто у тебе батьки були. Я дивлюсь на хлопця, дивлюсь і воно ж видно: де козак, а де — не козак. По роду видно. По виду даже видно: оце — козак. ВЕД.: Козак — це дужий народ, так? А як ви підтримуєте хорошу фізичну форму? ПОЛАПА: Я все життя займався спортом. Колись займався три роки боксом. Потім гирьовим спортом займався. Це щас руки поперебивані, то я вже не можу ту гирю вижати, але все рівно — походи, рибалка постійно, з козаками на вишколи другий раз ходимо. Різного типу вишколи: то на рибалку поїдемо, вчимо їх, то на конях заставляю їх. У нас єсть кінна школа, якою Пономарьов керує Микола Григорович. Талановитий козак етнічний. В нього є три коня і я хлопцям кажу: поки 5 днів у Миколи не відпрацюєш, поки ти не проскачеш 2-3 км на повному галопі, ти, щитай, що закот по кінній підготовці мені не здав. ВЕД.: Загартовуєте, так? ПОЛАПА: Да, щоб вони переборювали страх. Якщо він сам в собі переборе страх — молода людина. Люди зараз боязкі. Чому вони боязкі? Вони бояться сказати слово, десь захистити даже ту ж свою ж дівчину — в якусь хуліганську попада розбірку, вони бояться захистити її. Бо, вдруг, мені попаде? Як ото я віршик писав: «розлізлись по норам і нарам і нішам... сидять і чекають — тихіше від миші, що їм серед битви, що зараз гуде, хоч щось „на халяву“ та й перепаде». Все легко дається їм. Тому у них душа слабенька. Слабенька. Багато молодих людей, які — тільки оце забави, рання сексуальна підготовка, як можна так сказати, вона ж руйнує їх. ВЕД.:А чи буває таке, що приходе молодий юнак, хлопець, який...слабенький фізично, але він дуже хоче бути козаком. ПОЛАПА: Єсть у мене такий хлопчина, прийшов школяр. Зараз він поступив у вище училище, вчиться на кулінара. Буде поваром. ?? він прийшов — хлопчина хлопчиною. Я йому кажу: ти оце — дома гирі є? Є. Тягай. Тягай — в день оддай півгодини в день, це — 365 днів у році... Щас я йому руку пожимаю, а в нього рука — залізна. А він ще хлопчина. І плечі такі, отакі вже біцепси. Не я його заставляю. Він себе заставляє. ВЕД.: Бажання є. ПОЛАПА: Моє завдання: підготувати його до того, щоб він сам себе бачив., хто він і що він. А тоді, коли в нього сформується уже, по-перше, фізична сила буде — воно й духовна появиться. І коли душа вже в нього окріпне, тоді він буде розуміть слово. А зі слова сила потім проросте. Оця гармонія між тілом і душею, а вона в чоловіків у 24 роки тільки наступа, це в жінок у 18 років, вона вже може народжувати здорову дитину, а в чоловіків тільки в 24 роки. ВЕД.: Володимире Семеновичу, Ви — енергійна і сильна людина. Давайте відкриємо слухачам таємницю Вашого віку. Скільки Вам років? ПОЛАПА: В цьому році мені буде 70 років. З них 50 — творчих. Більшість років я присвятив поезії. Тож мені доводилось працювати і в журналістиці (я 10 років відав журналістиці), став членом Союзу журналістів СРСР, тоді було дуже важко стати. Це — відзнака майстерності була. ВЕД.: 70 років за плечима. Звідкіля Ви черпаєте сили для творчості, для суспільної діяльності? ПОЛАПА: Черпаю я її зі свого народу. Іду я по Полтаві: це — моє місто. Ці люди... дивлюся, іде там у віці людина і я її пам’ятаю: ага, десь колись на танцях я її бачив. Коли був молодий і ходив на танці. Багато ж повмирало. Дуже багато. Але ж багато ще й залишилось. Я присвятив цьому місту все своє життя. Ну, те, що мене носило по світам: не давали мені кегебешники працювати на місці більше 2 місяців — то таке діло. Так я міняв і міста, і професії міняв. 43 професії за життя. І я ніде не хотів буть останнім. Як я став, наприклад, журналістом, я через 5 років чи через 6 — я вже був член Союзу журналістів. В «Зорі» нашій працював тут фотокореспондентом. Не дали мені командіровку на БАМ, я — заяву на стол, поїхав на БАМ. Чому? я себе поважаю. Якщо я себе не буду поважать, хто мене буде поважати? А я не вписувався у ті рамки, думав я не так, як другі. А, маючи внутрішню силу духовну, звідсіля і фізична сила. Не завжди тебе і болячка візьме, якщо ти маєш сильний характер. Якщо ти закаляєшся на рибалках, на походах туристичних різних. Ходили ми походами. Це коли вчився, в нас декілька походів було туристичних по цілині, їздив я. А потім — Далекий Схід, Крайня Північ, і на півдні там... В общим, перехрестив Радянський Союз двічі. ВЕД.: Бажання пізнавати щось нове, любов до рідного краю — мабуть, це і є стимулом до нових захоплень. Краєзнавство яку роль займає у Вашому житті? ПОЛАПА: Величезну. Діло в тому, що, не знаючи свого краю, не можна знати історію свого народу. Я майже 10 сезонів пропрацював в археологічних експедиціях, які очолював Супруненко. Це на даний час — самий кращий скіфолог на Україні. Там багато єсть і докторів, і професорів, але він, хоч маючи як історіограф, але він — великий спеціаліст по скіфам. Копали ми кургани, копали отут в Полтаві древню Полтаву, декілька книжок було опубліковано на цю тему. Я вже історію з книжок не брав. Оце що викопав, оце поторгав, я бачу: оце — історія. І то... ми ж — археологічна експедиція. Це ж що 500-700 років, це — історія. А оте, що архео, за тисячу років — оте інтересне! І вивчити історію через руки, через самі археологічні дослідження, потім книжки ж випускаються і тоді тіки філософське бачення тих знахідок. Та і в самого себе філософське бачення розвивається. Бачення життя. Уже знаю, що недаремно я ці 10 років, 10 сезонів потратив в археологічних експедиціях. Вони мені допомогли побачити історію свого народу (я підкреслюю — народу), яка вона є. Плюс до того, книжки. Я і зараз читаю. Колись була норма в мене: в день 400 сторінок. Це, коли в журналістиці працюєш, щоб «бути на рівні», треба, як мінімум, 400 сторінок тексту в день прочитувати. А це ж — інформація. Її накоплювать. Та ще нужно розділить, та ще по мозгах розприділить по ячеєчкам: ага, це ж нада вспомнить. Коли пишеш матеріал якийсь журналістський, то нада ж його досконало знать. А оскільки я був завідуючим відділом листів і завідуючим відділом с/г і відділом промисловості в різних газетах, в різних виданнях, то мені треба було, звичайно, дуже багато знать про ті речі, про які я писав. А я тоді вибрав для себе в журналістиці таку доріжку гарну, що я писав, в основному, про людей: нариси, замітки різні. Про конкретних людей. я поїхав, а мене там пам’ятають. Мене вже там нема, а мене пам’ятають. Більшість, звичайно, людей пам’ятають доброю пам’яттю. Для цього, собственно, й живем. Як кажуть: посадити дерево, виростити дитину і побудувати дім. А грузинська як поговірка. Але ж треба туди добавити обов’язково — і залишити добру пам’ять про себе. Це вже — козацький підхід. Обов’язково! Ось в Біблії написано, наприклад, «не вкради!» або «не вбий!». То в козацькому звичаєвому праві говорилося: не вбий людину, яка прийшла до тебе з миром. Оце — повний текст. А Біблія обрубала отой «хвіст». «Не вбий». Ну як? А як загарбник нападе? Ось корінь бачення життя людьми: захищати слабіших себе, захищати треба жінок, дітей, матерів, бо — хто ж, як не ми? ВЕД.: Всі Ваші захоплення, професії і сформували в Вас таку багатогранну особистість, якою Ви є сьогодні. ПОЛАПА: Колись я працював у художньому комбінаті. Там швидко освоїв художню професію. Бо колись в дитинстві я ходив в Дворєц піонєров, там вчився малювати. ВЕД.: А Ви зараз малюєте? ПОЛАПА: Ні, зараз уже не малюю. Не той вік, не ті сили, не ті очі. Але чеканю. Різьбленням по дереву займаюся. 5 років віддав навчанню різьбленню по дереву. Ото в монастирі, в центральному соборі, ми вирізали іконостас з хлопцями — з бригадою Ругалова — талановитійшого різьбляра по дереву. Можете подивиться там. Їх всього 2 в світі таких іконостаса. 15 років різали. Я 5 років тоже різав. І коли я досяг якогось уміння, я побачив, що я можу вже різати, я, як оті японські спеціалісти, я просто змінив професію. 5 років працював. Представляєте? 5 років різав. Вічні мозолі на руках. Яким же... нічим не прибрати — вони, як у тих каратистів, понабивані шишки на руках, так і в мене на долонях. ВЕД.: А чи передаєте свій багаж знань, досвіду, життєву мудрість своїм онукам, дітям? ПОЛАПА: Ну діти роз’їхалися. Як кажуть, три дочки — вони роз’їхалися. Крила ж дав їм — вони полетіли. На те їм... у них своє життя, а я — поки що сам. Онуки дуже рідко приходять. Але, я думаю, що прийде час, вони все рівно повернуться на круги своя, на свою землю і до своїх коренів козацьких. Козацтво — як вам сказать? Це — не основне оце: козацький рух. Це — не основне в моєму житті. ВЕД.: Мені так здається, що у Вас кожна Ваша робота, кожне Ваше захоплення є основним. За що Ви не беретеся, це для Вас є основним. ПОЛАПА: Да, і я ж не хочу бути останнім. Якщо я беру нову... ВЕД.: І завжди хочете щось робити добре? І найкраще. ПОЛАПА: На високому рівні, щоб не сказали... я коли починаю, да, я — неуч, але коли вже я досягаю рівня, то я, як роблю якусь роботу, то уже у другого такої роботи не повинно бути. Бо це — моя! Я вже відповідаю перед людьми, яким я показую свою роботу: чи то є фото яке я на виставку роблю, чи я плакат роблю, як я робив на олімпіаду: плакат зробив, прислали мені таку цидул, що — молодець, добрий зробив плакат. А потім дивлюсь: торгові марки, а в мене вкрали мою ідею! Бо я там заложив ідею олімпійського руху як пісочні віси. Був такий плакат. Дивлюся: ага, хтось украв уже: дві пожаті руки і пісочні віси. Дивлюсь: уже хтось украв. Хай він краде — на здоров’я! головне, що я його придумав сам. Я перед собою — душа моя чиста, світла. Значить, мене ні болячки великі не беруть.. ну там хіба що грип. Ну це — загальне таке, бистро проходе. А духовно я — людина цільна. ВЕД.: Це, мабуть, головне в житті, так? ПОЛАПА: Головне. От коли питають люди... А питає мене одна там журналістка: чи Ви щасливі в житті? Я кажу: ну, по-перше, щастя — це стан людини, коли вона досягає своєї цілі. Стан душі. ВЕД.: А Ви досягали цілі своєї? ПОЛАПА: Завжди. ВЕД.: Тому Ви — завжди щаслива людина? ПОЛАПА: Прийшов, наприклад, у козацтво. Я прийшов простим козаком. Через 2 роки я вже був генералом. Це ж непросто. Там у нас є організації козацькі, які просто чіпляють собі на погони зірки більші, чим погони і лампаси ширші, чим штани. Але ж я не купив ні одного чина чи хреста козацького. Я не міг себе принизити. Тому, якщо нагороджували — добре., дякую. Не нагороджували — обійдемся й без них. Цільна людина в душі повинна бути. Цільна. І бачити себе не мурахою на світі. Отам у мене єсть... Я зараз готую до випуску книжечку невеличку українською мовою. Вона так і називається «Повернення», бо 40 років я писав російською мовою, бо їздив по світам, а мова тоді була одна. А зараз я повертаюсь на круги своя. І там єсть маленький такий віршик, що «отам на небі, як ніде, не терплять профанації. То ким ти станеш, як прийде, пора реінкарнації? Можливо, станеш ти волом, можливо, і мурахою. У небо здіймешся орлом або малою птахою. Людиною нелегко буть. Запам’ятати треба: коли пірнаєш в каламуть — не забувай про небо». ВЕД.: Дуже цікаво з Вами розмовляти. Ви — цікава особистість. І хочемо побажати Вам сил, натхнення, міцного здоров’я і довгих років життя. Дуже дякую Вам за екскурс у Ваше життя. Хай на українській землі побільше буде справжніх козаків. А я нагадую, що гостем цього випуску «Персона грата» був головний отаман служби козацького самоврядування козацької громади Полтавщини, генерал-полковник, поет, журналіст, художник, краєзнавець, реставратор і просто цікава, хороша людина Володимир Семенович Полапа. ПОЛАПА: Дякую вам. ВЕД.: Дякую. До нових зустрічей в ефірі! Бувайте!

Спогади рiдних i близьких

Наразі немає жодного спогаду
Додайте перший спогад про близьку людину

Медiа-файли

Фото

Остання адреса

Полтава Розшошенці

Спадщина та пам'ять про ваших близьких не зникне.

Створіть вічну сторінку спогадів про людину, яка вам була близька. Збережіть спогади для майбутніх поколінь
Створити сторінку спогадів